Передплатний індекс видання – №61821. е-mail: zorya01@mail.ru, zorya01@ukr.net

ОПОДАТКУВАННЯ СПАДЩИНИ ЗА НУЛЬОВОЮ СТАВКОЮ

ДПІ у Рахівському районі інформує, що Законом України від 23.02.2017 року №1910-VII внесено зміни до Податкового Кодексу України (далі-Кодекс) щодо оподаткування спадщини. Фізичні особи, які отримали дохід в результаті прийняття спадщини, повинні подати річну податкову декларацію про майновий стан і доходи. Вони є особами відповідальними за сплату (перерахування) податку до бюджету, а саме податку на доходи фізичних осіб та військового збору з вартості об’єкта спадщини. Дохід отриманий від прийняття у спадщину майна спадкоємцями, які є членами сім’ї спадкодавця першого та другого ступеня споріднення, оподатковується за нульовою ставкою.

Нотаріусами або в сільських населених пунктах – уповноваженими на це посадовими особами відповідного органу місцевого самоврядування здійснюється видача Свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, та щокварталу надається інформація про видачу свідоцтв про право на спадщину в порядку, встановленому розділом IV Кодексу для податкового розрахунку (форма №1ДФ), до контролюючого органу. У податковому розрахунку обов’язково зазначається сума доходу у вигляді вартості успадкованого майна, отриманого спадкоємцями, які не є членами сім’ї спадкодавця першого та другого ступеня споріднення у понятті, визначеному Кодексом.

За матеріалами ДПІ у Рахівському районі.

Урочище «КУЗІЙ» – «Долина лісника»

Кузійдж

Туризм на Закарпатті, і на Рахівщині зокрема, почав розвиватися за часів Австро-Угорської імперії. Відомі персони відпочивали та ходили на полювання у облаштованих місцях, серед яких – урочище Кузій.
На узбіччі автомобільної траси Ужгород – Рахів, біля українсько-румунського кордону, на околиці села Луг, знаходиться невеличкий дерев’яний вказівник із надписом «Кузійський заповідний масив». Звернувши в його напрямку, потрапляємо на алею велетенських дерев, серед яких – могутні ясени, явори, липи і модрини, посаджені тут ще за часів австро-угорських монархів Габсбургів.Чому вони вибрали для відпочинку саме цей куточок? Швидше за все – через мальовничу красу ландшафту місцевості, де водилися олені, косулі та кабани, а також ведмеді. Цей масив і сьогодні відрізняється від сусідніх кліматичними умовами, що створилися під впливом теплих повітряних мас з Верхньотисинської улоговини і поширенню у цьому районі теплолюбних видів рослин.
За місцевими переказами, одним з перших облюбував місцевість принц Євген Савойський (1663-1736) – австрійський феодал і полководець. Лише йому та його гостям належало право полювати на цій території. Можливо це правда, а можливо тільки легенда. Та краще звернутися до перевірених фактів, друкованих джерел, особливо про будівництво мисливського палацу в Кузьому наприкінці ХІХ ст.
В угорському часописі «Неді­ль­на газета» за 4 травня 1884 року (видана в Будапешті), надруковано невеличку замітку про будівництво мисливської хати та інших споруд в урочищі Кузій біля Луга. Там ідеться про наступне: «Мисливський будинок наслідника престолу Рудольфа на Мараморощині почали будувати за кошти австро-угорської казни на початку 1880-х років. Його звели на правому березі Тиси, неподалік того місця, де потік Кузій впадає у річку. Виділену ділянку під будівництво назвали «Ердисвольдь» (у перекладі на українську – «Долина лісника»). Фронтон мисливського будинку повернутий до головної дороги. Крім того, планується звести два флігелі, будівництво яких буде завершено в листопаді цього року. Територію перед центральним мисливським будинком (палацом) упорядкують під парк, а неподалік побудують рибник для розведення форелі. Територія з палацом буде з’єднана з лівим берегом Тиси за допомогою дерев’яного моста, а через всю територію урочища Кузій збудують дорогу до міста Ронасек (нині територія Румунії), для прогулянкової їзди на конях».
Через рік заплановане здій­снили. Мисливському палацу та прилеглим до нього угіддям, дали назву «Рудольф», на честь наслідника престолу, який інколи приїжджав сюди на полювання.

Кузій2дж Кузій3джРудольф (1858 – 1889) – єди­ний син австрійського імператора Франца Йосипа І та імператриці Єлизавети (Сісі), спадкоємець трону Австро-Угорської імперії, ще з дитинства був закоханий в природу краю, був великим романтиком. З юначих літ активно займався мисливством, полював на ведмедів, оленів, диких кабанів, володів багатьма мисливськими трофеями з різних куточків Європи. Крім цього, був освіченим орнітологом, захисником рідкісних птахів (плямистої зозулі, глухарів, тетеревів, грифів, орлів), спостерігав за ними, вів щоденник, описав майже 100 видів пернатих. Він – один з найкращих угорських аристократичних мисливців свого часу, учасник Міжнародної ради орнітологів у Відні. Друкував наукові статті (монументальні географічні та етнографічні) в різних мисливських виданнях.
На титульній сторінці «Неділь­ної газети» за 31 липня 1887 року вміщено кілька фотографій: гірський потік «Кузій», вид на мисливську хату «Рудольф» з боку урочища «Долини лісника» та вид з лівого берега Тиси. На сторінках часопису надруковано статтю про мальовничий край, етапи будівництва мисливського замку та флігелів, спорудження моста через Тису та облаштування прилеглого парку в «Долині лісника»:
« … Місце під будівництво мисливського палацу для кронпринца Рудольфа вибрав директор лісогосподарства Біккол.
Неподалік, з-під скелі на ліво­бережжі Тиси, тече бурхливий гір­ський потік. Навколо палацу красується лісовий масив з високими стрункими деревами, площею майже 10 гектарів. Раніше це плато і урочище біля Тиси, належало державній казні. Внизу – дорога, яка веде до Галіції. За нею – понад 100 тисяч гектарів мисливських угідь, де можна було вполювати ведмедів. Навколо росли буки, лужанські дуби, а на протилежній стороні – художньої краси мішані смерекові, букові ліси. Щоб побачити це все, побудували міст через Тису, яким проходили пластунські групи, прогулянкові піші походи та їздили на конях. Над центральною дорогою, на підвищенні, де розташований палац, була добре продумана стежка зі спусками і підйомами, де є круті схили, доглянутий газон, яка відкритим залишає фронтонну територію замку. Біля мисливського палацу, при вході на територію парку, встановлено два кам’яні стовпи з лісовою емблемою – букетом з 5 дубових листочків. Крім цього, в бік прилеглої гори – помірний підйом, а спуск – з природною простотою та відповідним смаком утворює парковий простір, посередині якого збудовано потужний фонтан. Басейн його збудовано зі скального каменю, а вода спрямована сюди з найвищого схилу, з боку мисливського будинку, де протікає потік Кузій. Широкий басейн фонтану заселений фореллю, яку туди запустили працівники дирекції лісогосподарства, для втіхи наслідника престолу і його дружини. Для відпочинку подружжя, неподалік русла потоку, вгору у бік лісу, безпосередньо від замку, облаштували і вимостили дорогу для їзди на конях і кареті (кочії).
План будівництва мисливського палацу і облаштування прилеглої території урочища «Кузій» упорядкувало міністерство земельного управління, а виготовив його лісничий відділ. Будівля – цегляна, 21х10 м. З обох боків (спереду і ззаду) обведена верандою. Подвір’я облаштовували угорські працівники. Меблі доставляло сюди ІІ-ге столярське товариство з Будапешта. В палаці – тільки дві кімнати: одна – для подружжя наслідника, друга – для обслуги. У холодні дні кімнати опалювалися. При замку закріплений лісник, який у будь-яку хвилину міг поселити відвідувачів. По правий бік від мисливського палацу зведено дві добудови (флігелі 21х10 м.), які разом із замком півколом охоплюють широкий двір. Перший, ближчий до замку, будинок – для довірених гостей і обслуговуючого персоналу. Через нього, вздовж посередині, простягається коридор. Є ще чотири менші, спільні коридори, і вісім кімнат. У другому флігелі – столова для гостей, далі – кухня і кімнати для прислуги. Крім цього, облаштували прекрасну пивницю для зберігання продуктів і терем-холодильник.
Внизу в ущелині, попри головну дорогу, є будинок для охоронця-лісника, стійла для коней, карети (кочії) і приміщення для пошти і телеграфу. Поблизу –чисельні прекрасні гірські джерела, одне з яких використали для підведення питної води до будинків.
До осені цього року на двох гектарах буде облаштовано озеро (ставок) для риби, яке утворилося від проведеної води, що тече з потоку.
Мисливський замок – неймо­вірно красивий розміщенням, адже навколо розташовані ліси, є багато можливостей для полювання. І це вселяє надію, що кронпринц Рудольф і його великосвітська дружина, принцеса Стефанія, будуть часто сюди навідуватися і ощасливлять ці місця власною присутністю».
На жаль, головному принцу Рудольфу і його сім’ї, не суди­лося сюди часто приїжджати. Востаннє він відвідав мисливський палац у лютому 1888 році, їдучи з Галіції до Угорщини через Мараморощину, де провів кілька днів. Майже через два роки після завершення будівництва в Кузьому, 30 січня 1889 року, під час нападу депресії, кронпринц разом з юною коханкою баронесою Марією Вечера, покінчив життя самогубством у мисливському замку поблизу Маєрлингу біля Відня.
Долю мисливського палацу «Рудольфа» у Кізьому описано у «Лісогосподарському віснику» (ERDÉSZETI LAPOK) за 31 грудня 1892 року. У невеличкій статті мисливського управління при Міністерстві сільського господарства (VADÁSZATI TÁRCZA) йдеться про таке: «Замок – перлину марамороських Австро-Угорських державних лісів, який тривалий час залишався без господаря, наприкінці серпня 1892 року, на 20 років орендував ерцгерцог Австрії, князь Австро-Угорщини, нащадок Габсбургів Йосип Агошт (троюрідний брат імператора Франца Йосипа I).
Вже вранці 1 вересня того ж року його цісарська і королівська величність, спільно з управляючим мисливським господарством Лібітц Адольфом, прибули в мисливський палац у Кузьому, а згодом у супроводі лісничого відправилися в цьому урочищі на полювання. Наступного дня полювали в лісах навпроти Кузього, на лівобережжі Тиси, неподалік містечка Ронасек, а 3 вересня вполювали ведмедя у Великобичківському лісовому масиві «Діброва»…».
У роки Першої Світової вій­ни, мисливський будинок майже не обслуговувався.
За Чехословацької (у 1936 році масиви Кузій-Свидовець об’єднали в заповідні територіі) і Угорської влад мисливський палац і прилеглі будинки часто пустували, поступово струхлявіли і розвалилися. Не приділялася належна увага урочищу і на початку радянської доби. Лише у 1974 році територія Кузього, спочатку як ландшафтний заказник, а у 1990 році, як Кузійський заповідний масив (інша назва – Кузій-Трибушанський) ста­ли заповідною територією у скла­­ді Карпатського біосферного заповідника.
Тими ж роками поряд із руї­нами фундаменту колишньої ми­сливської хатини родини Габсбургів збудували новий мисливський будиночок. У оформленні інтер’єру зали брали участь великобичківські різьб’ярі Микола Юращук та Олексій Пашá. Останній на початку 1980-х років вирізьбив обабіч будинку надвірні дерев’яні скульптури «Діану», «Венеру», «Пана» та інші міфічні і казкові створіння. Сюди на відпочинок часто приїжджали високопосадовці та інші відомі постаті радянської доби. Зараз тут – природознавчий музей Великобичківського державного лісомисливського господарства.
Наразі туристичний маршрут «Ку­зій» пролягає мальовничою долиною вздовж потоку, через яворово-ясеневі ліси та букові праліси, до високої скелі, яку називають «Соколине Бердо».
Ще один природний об’єкт – «Ліс княгині Ержебет» знаходиться неподалік географічного центру Європи, на околиці Ділового. Колись давно побутувала традиція на честь знаних і високоповажних персон насаджувати лісовий масив. На пошану представниці династії Габсбургів княгині Ержебет (Єлизавети) висадили незвичайний ліс: сюди доставили із далекого американського континенту цінні саджанці сосни Веймутової. Через певний час більшість із дерев через різні причини загинули. А нині від величного лісового масиву залишилося лише кілька десятків.
На території заповідника до сьо­годні збереглися гірські букові праліси, які є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО і лише незначною мірою зазнали впливу людської діяльності.
Василь ПОПОВИЧ,
краєзнавець, смт. Великий Бичків.
При написанні матеріалу використано: публікації з угорських часописів «Недільна газета» (переклад – Т. Калинського та Є. Іллейш); путівник «Праліси в центрі Європи», 2005 р.; фото та поштові листівки кінця ХІХ початку ХХ ст.

“Зоря Рахівщини” за 12.03.2016 р.

Водолікарня Розенталя Калмана в Квасах

Кваси1дж

Засновником водолікарні у Квасах була ймовірно єврейська родина Розенталів. На початку­­ ­­­ХХ століття підприємницьку діяльність батьків продовжив їхній син Калман Розенталь (нар. 1872 р. – †1927 р.). На початку 1900-х років він поступово розширив і вдосконалив квасівські купальні. Це вже були два пансіони, названі на його честь: Розенталь І і Розенталь ІІ (останній ще називали «Порт-Артур»), які знаходилися на головній вулиці села. Водяні мінеральні купальні в той час мали 10 кабін, в кожній з яких було по дві ванни. Там щорічно лікувалися і відпочивали від двох до трьох тисяч людей. Туди приїжджали поважні гості, щоб вилікувати «гостець» (у той час так називали захворювання ревматизмом та запалення суглобів).
Для лікувальних процедур вико­­­­­­ристовувалася вода з мінеральних джерел, різних за хімічних складом, зокрема: вуглекисло гідро­карбонатно-хлоридно-натрієва во­­­­да та вуглекислий бромно-йодо-ми­шяковистий гідрокарбонатно-хлоридний натрі­євий розсіл.
З 1923-го до 1924-го рр. заві­дувачем одного з пансіонатів в Квасах працював емігрант д-р Люцій Ремігійович Кобилянський (нар. 1855 – † 1941) – український лікар, громадський і культурний діяч, колишній посол УНР в Угорщині.
Напередодні Першої світової війни, крім двох пансіонів з водо­лікарнею Розенталь Калмане володів корчмою та готелем «Ержибет», збудованих неподалік пансіонів з купальнями. У 20-х роках ХХ ст. уряд Чехословаччини часто переслідував Розенталя Калмана за проугорські настрої. В 1927 році, на 55-му році життя, він помер. Деякий час продовжували займатися купальнями його дружина Етела Розенталь (дівоче Цейхнер) та дочка Фанні володіли корчмою-рестораном (де можна було поснідати за 2.50 чеських крон, а за 7-8 – смачно пообідати) і готелем (ціна за ліжко – 5 крон).
Цікаво, що крім водолікарні Розенталів, у селі деякий час діяла ще одна невеличка приватна купальня (це підтверджують фотографії тих часів), якою володів місцевий мешканець на прізвище Попович (ім’я невідомо), який відкрив її на власній присадибній ділянці.
Згодом водолікарню Розе­нта­лів націоналізувала Чехословацька влада. Державна купель на 12 ванн та 20 кімнат діяла для приїжджих з Чехії, Словаччини, Галичини, Молдавії, Польщі до 1939 року.
Наприкінці 30-их та протягом 40-их років мінеральні купальні у Квасах занепали. І тільки на початку 50-х років ХХ ст., коли геологи розвідали і дослідили нові мінеральні родовища та джерела, розпочалося поступове відродження водолікування на Рахівщині.
У 1956 році Рахівський лісоко­мбінат побудував на нових свердловинах у Квасах першу за радянських часів водолікарню на Рахівщині на 5 ванн для лікування робітників підприємства. А вже у 1958 році квасівську водолікарню працівників лісової промисловості на 100 санаторних місць передано Закарпатській раді курортів і вона стала пансіонатом санаторного типу та віднесена до курорту місцевого значення. Спочатку він планувався як спеціалізована установа, в якій на основі лікування унікальною мінеральною водою, мали відновлювати сили льотчики-космонавти СРСР та персонал атомних електростанцій.
Після реконструкції в липні 1975 року пансіонат почав працювати цілорічно. В санаторій «Гір­ська Тиса» заклад перейменовано постановою Центральної ради з управління курортами профспілок з січня 1977 року.
Після тривалого часу, протягом якого оздоровчий заклад не діяв, він у липні 2008 року дістав друге життя завдяки приватним інвесторам із Києва. Після капітального ремонту там створено відмінні умови для комфортного відпочинку і ефективного оздоровлення хворих із патологіями опорно-рухового апарату й периферійної нервової системи.
Найбільш близькі за складом­ аналоги «квасним» водам зі вмістом миш’яку санаторію у Квасах є лише на французькому курорті Ля-Бурбуль, у Німеччині, на Камчатці та на острові Сахалін.
Василь ПОПОВИЧ,
краєзнавець, смт. Великий Бичків.
При написанні матеріалу використано літературу: Szeghalmy Gyula: Felvidék (Budapest, Ma­gyar Városok Monográfiája Kiadó­hivatala, 1940); Ярослав Достал «Підка­рпатська Русь (Закарпаття періоду Чехословацької республіки: 1919-1938 рр.), Ужгород, 2014 р.
Фото – з Угорського Нацархіву через http://arcanum.hu/.

Відомі й маловідомі мінеральні джерела та купальні на Рахівщині

Буркут

Буркутдж

Наприкінці ХІХ початку ХХ ст. у Рахові, в урочищі «Буркут», на базі мінерального лікувального джерела, відкрили лазню-купальню, яку утримувало державне лісозаготівельне управління. Державним коштом було збудовано невеличку будівлю з 7 дерев’яними ваннами. Ця лазня-купальня діяла до кінця 30-х років минулого століття.
Ще дві купальні відкрили на рубежі ХІХ-ХХ ст. поряд із Солотвинським солерудником (Солотвино деякий час підпорядковувалось Рахівському району), на базі мінеральних джерел («Павло» і «Петро»). Тут на основі ропи озер також функціонували лікувальні пансіонати «Людвиг» або «Людвігові купелі» (знаходилися біля працюючої соляної шахти): дві будівлі-лазні з 6 кабінами і 12 ваннами з солоною водою, розташовані в парку поряд з державним ресторанним комплексом та «Павел» або «Павлові купелі» (будівля-лазня з 10 ваннами, яка знаходилися на 3 км західніше).
З першої половини ХІХ століття для лікування різних хвороб розпочала свою роботу ще одна лазня-купальня на Рахівщині. Її побудували мешканці села Водиця (колишня назва Апшиця), в урочищі Пуркарецин. Сюди цілющу мінеральну воду (з джерела типу сірководневого, яке знаходилося на початку населеного пункту) возили в купальні в дубових бочках (існували до 1944 року).

Павелдж

 

24-ий Міжнародний гуцульський фестиваль втретє приймає Коломийщина

gyc-fest-190717__large

XXIV Міжнародний гуцульський фестиваль відбудеться 11-13 серпня у Королівці та Коломиї.

Розпочнеться він 11 серпня, науково-практичною конференцією «Український феномен Гуцульщини: національний та європейський контекст», у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, де окрім наукових доповідей, учасникам покажуть традиції гуцульського весілля. Основне фестивальне дійство розгорнеться у суботу, на стадіоні села Королівка, о 12-ій годині. Як повідомляють організатори, на учасників заходу чекають: гостинні фольклорно-музичні подвір’я «Гуцульська Коломийщина запрошує», майстер-класи у містечку майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, яскрава конкурсна програма, молодіжна забава та багато іншого. Бажаючі можуть долучитися до встановлення рекорду України на наймасовіше виконання «Гуцулки».

Цьогоріч у фестивалі візьмуть участь майже 2 000 учасників. Аматори продемонструють таланти у 9 номінаціях. Рахівщину на Міжнародному гуцульському фестивалі представлять: народний аматорський ансамбль пісні і танцю «Лісоруб» з Великого Бичкова (керівник – Володимир Шепета, балетмейстер – заслужений працівник культури України Мирон Герман), народний самодіяльний фольклорний театр Богданського СБК (керівник Марія Ретізник), зразковий оркестр народних гуцульських інструментів Великобичківської ДМШ (керівник – заслужений працівник культури України Василь Попович), народний аматорський фольклорний колектив «Шовкова косиця» із Чорнотисянського СБК (керівник – Василина Теміцька), читці художнього слова Мирон Білінкевич і Олена Передарюк, майстри декоративного-прикладного мистецтва Богдан Сийпі й Петро Дудчук. А Іван Дудчук боротиметься за перемогу в номінації «Кіно-фото мистецтво».

З історії етнографічних експедицій УжНУ на Рахівщину

Літні дні року для науковців – період творчого відпочинку, подорожей та, без сумніву, дослідницьких практик. Липень цього і минулого року група студентів-другокурсників й викладачів факультету історії та міжнародних відносин УжНУ, а також наукових співробітників Ужгородського скансену провели на Рахівщині, збираючи етнографічні матеріали. З закарпатськими колегами також працював директор етнографічного музею «Слобожанські скарби» ім. Г. Хоткевича (Харків) Михайло Красіков.

verkh

Докторант кафедри нової і новітньої історії та історіографії, доцент Павло Леньо очолював напрям дослідження життя Гуцульщини впродовж останнього століття. Друга група студентів, під керівництвом Василя Короля, вивчала народну магію та демонологію, третя – календарну обрядовість і господарську культуру – з директором музею «Старе село» (Ужгород) Василем Коцаном.
Перша експедиція мину­лого року базувалася у Вели­кобичківській загально­освітній школі-інтернаті. Зібрали дані в: Білій Церкві, Великому Бичкові, Верхньому Водяному, Водиці, Діловому, Кобилецькій та Косів­ській Полянах, Костилівці, Круглому, Лузі, Плаюці, Росішці, Середньому Водяному, Стримбі, Хмелеві. Окремо учасники експе­диції відвідали село Глибокий Потік на Тячівщині. Вони опитали понад дві сотні інформаторів та зробили понад 7 тис. світлин.
Не менше зробили і цього року. Під час другої експедиції опитали інформаторів, котрі проживають в Ясінях, Лазещині, Чорній Тисі, Квасах, Білині, Розтоках, Видричці, Богдані, Бребої, Лугах та Рахові. Тут вивчили приватний парк скульптур радянського періоду. Базою практики 2017 року стала Лазещина.
Під час збору польових мате­ріалів директора музею-скансену в обласному центрі Василя Коцана вразили глибокі традиції народної пам’яті: «Музей у кожній хаті» – таким словами можна охарактеризувати обстежені села ясінянської долини». А студентка-другокурсниця Дарина Мороз так описала цьогорічні відвідини Рахівщини: «Море вражень. Купа емоцій. Сотня цікавих історій. Новий досвід. І, звичайно, дружній колектив. Я сумуватиму за цим усім».
Поділився враженнями від останньої експедиції і один з керівників практики Павло Леньо: «Всім, хто йде на дослідження чи просто подорожує, рекомендую відмовитися від звичних часово-просторових координат у спілкуванні з місцевим населенням, щоб уникнути непорозумінь. Шукаємо, зокрема, якусь сіль­раду. Питаємо першого, кого зустрічаємо: «Куди йти та як туди далеко?». У відповідь чуємо: «Недалеко, два кілометри». Долаючи цю відстань, запитуємо у іншого стрічного, скільки до пункту призначення й чуємо ту ж відповідь: «Недалеко: 2 км, 10 хвилин іти і т. д.». Після наступних двох кілометрів чуємо, що сільрада вже близько – менше кілометра. Нарешті, через півтора кілометра, знаходимо бажаний об’єкт. Там усідаємося, щоб перевести дух, бо насправді вона лише відправна точка, від якої, як свідчили інформанти, за три-чотири кілометри живе цікавий дідик. Не варто зупинятися детально на тому, що того дідика ми знайшли насправді десь кілометрів за сім.
Так само із часом. По-пер­ше, у селах тут живуть по «міс­ному», що на дві години менше, ніж київський час. Це не відповідає часово-географічному поясу, але кого це хвилює?! ;) Пригадую, що в часи мого дитинства у Рахові у 1980-их роках сусіди теж жили «по місному», яке відрізнялося тоді від основного московського на ті ж дві години. По-друге, для багатьох місцевих людей поняття «скоро» може означати як 5 хвилин, так і годину. Це тоді, коли чекаєш на рейсовий автобус, бо перед тим тобі сказали, що вже ось-ось він буде. У результаті – хвилин через 45 ловиш попутку, бо обіцяний рейсовий автобус ніяк не їде, хоча вже давно мав би бути….». І, насамкінець, додав: «Завжди думали, що нестабільна валюта це наша українська гривня. Насправді ні. Місцевий грошовий засіб, яким дають здачу в магазинах – це цукерки-смокталки. Бо копійок на здачу нема. Ця «солодка валюта» відзначається дуже значним коливанням обмін­ного курсу упродовж навіть одного дня. Тут вам можуть дати одну цукерку на здачу замість 30, 50, і навіть на 70 копійок. Одному нашому студенту дали якось 2 цукерки замість півтори гривні».
Старший науковий спів­робітник Закарпатського обласного музею народної архітектури та побуту Василь Король роз­повів, чим саме відрізняється етнографічна практика на Рахів­щині від минулих: «Загалом ми доволі швидко звикли до згаданих вище характерних особливостей роботи в місцевому етнографічному полі. І на нашому, іноді довгому (бо гірські села дуже розтягнуті) шляху нам завжди зустрічалися хороші люди.Чудові співрозмовники та дуже прості в значенні, що вони завжди відверті та щирі у спілкуванні. «Гуцульська гостинність» має особливість. Її можна охарактеризувати такою приказкою: «Зайти до хати важко, а вийти з неї – ще важче», додавши, що цього річ «крім простору і часу нас зустрічало справжнє «гуцульське літо» (+4, +50 С вранці). Не дивлячись на це, чисте й свіже гірське повітря пішло всім тільки «на користь».
Матеріали, зібрані в 2016 році, будуть впорядковані й видані в №2 випуску збірника «Етніка Карпат», а цьогорічна праця колективу експедиції побачить світ вже в третьому номері.
Комплексні дослідження, здійснені етнографами УжНУ, дають змогу встановити зміни основних рис традиційної культури мешканців району, котрі відбулися в період не­залежності. До того ж, це сприяє популяризації краю серед ту­ристів.

Михайло Рекрутяк, бакалавр історії.

Сторінки з історії часопису «Погляд» УжНУ (з нагоди виходу 200 номера)

Цього місяця світ побачив ювілейний (200-ий) випуск газети УжНУ «Погляд», перший номер якого вийшов у січні 1999 року. За майже двадцятилітню історію існування видання редак­ційний склад неодноразово змінювався, проте часопис був і залишається своєрідною творчою лабораторією для молодих журналістів. Основні його творці – студенти. Щомісячник має широку аудиторію, це, насамперед, ті ж студенти, випускники та викладацький склад університету.
У часописі знаходять відображення події з життя усього УжНУ. Матеріали формують в основному кореспондентів з числа студентів відділення журналістики. Видання – єдина студентська газета нашого краю. Чимало мас-медійників, які наразі працюють у крайових і столичних ЗМІ, розпочинали діяльність із дописів саме до неї.
Головним редактором є доцент кафедри журналістики, член Національної спілки журналістів України Володимир Тарасюк. Протягом останніх років кореспондентом часопису активно працює Мирослава Гараздій. У грудні 2015 року у Закарпатській обласній бібліотеці відбулася презентація її книжки «За ниткою Аріадни», яка вийшла друком при редакції «Погляду». Цим започатковано серію з студентської публіцистики. Збірка вмістила випробувані часом публікації.
Номери «Погляду» можна переглянути на офіційному сайті УжНУ. З найважливішими матеріалами випусків можна ознайо­митись в соціальній мережі Facebook за посиланням: https://www.facebook.com/uzhnu.poglyad/.
Часопис є органом Вченої ради УжНУ.

Михайло Рекрутяк, бакалавр історії.

Щодо сплати транспортного податку “за дорогі автомобілі”

ДПІ у Рахівському районі інформує, що відповідно до норм Податкового кодексу України, обчислення суми транспортного податку  за легкові автомобілі, з року випуску яких  минуло не більше 5 років (включно) та середньоринкова вартість яких становить понад 375 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої  законом на 1 січня  податкового (звітного) року, які перебувають у власності:

  • фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем реєстрації платника податку;
  • юридичних осіб, здійснюється платниками податку самостійно станом на 1 січня звітного року і до 20 лютого цього ж року подаються контролюючому органу за місцем реєстрації об’єкта оподаткування податкову декларацію за встановленою формою.

Відповідно до  п.п. 267.8.1 п. 267.8 ст. 267 ПКУ транспортний податок сплачується:

  • фізичними особами протягом 60 днів з дня вручення (отримання) податкового повідомлення-рішення;
  • юридичними особами – авансовими внесками щокварталу до 30 числа місяця, що наступає за звітним кварталом, які відображені в річній податковій декларації

Сплачується податок за місцем реєстрації об’єктів оподаткування і зараховується до відповідного бюджету згідно з положеннями Бюджетного кодексу України.

За матеріалами ДПІ у Рахівському районі.

Футбол – гра довжиною в ціле життя

З ініціативи та активної організації депутатів Рахівської міської ради Богдана Губка, Ігоря Німчука та апарату міськради, 30 липня,  на стадіоні «Карпати» у райцентрі, буде проводитися міський турнір з міні-футболу імені Василя Гаджеги серед аматорських команд!

До участі в турнірі запрошуються всі мешканці міста.  Турнір започаткований минулого року в пам’ять про відомого футболіста Рахівщини  Василя Івановича Гаджеги.

Отже, всіх-всіх футболістів, уболівальників, ветеранів футболу та шанувальників цього виду спорту запрошують цієї неділі на стадіон!!!

Початок – о 10-ій год.

20248300_1873334359583898_2381213426601050361_o

Як Верхнє Водяне фестивалило

DSC_0052 DSC_0060

Позаминула неділя для верхньоводянців була знаковою – з нагоди Дня села відбувся перший кулінарний фестиваль «Апшанська смаженина».
Пронизливий, просякнутий димком запах смаженого м’яса, яке ще шкварчить на вогні, п’янив, пробуджував апетит, розносився далеко за місце проведення заходу, анонсуючи, що родзинка фесту буде справжньою смакотою. А розпочалося дійство сигнальними звуками трембіт, після чого бричка, запряжена двома пишними конями, прогарцювала населеним пунктом, привізши хліб і сіль для гостей заходу.
Завітали на перший фестиваль у Верхньому Водяному, щоб привітати його жителів, чимало поважних осіб: представників органів самоврядування, культури, лісового господарства та громадських діячів. Приїхали й голови районних держадміністрації та ради Павло Басараба і Василь Дан. Були присутні представники з області, зокрема: директор департаменту житлово-комунального господарства, будівництва та інфраструктури ОДА Едуард Маляр і депутат обл­ради Михайло Бойчук. Кожен з них адресував чимало хороших слів винуватцям торжества, бажав здоров’я та процвітання їхній малій Батьківщині. А Е. Маляр ще й вручив грамоти ОДА за значний внесок у розвиток села, сумлінну працю і професіоналізм голові самоврядного органу та художньому керівнику СБК Іванові Павлюку. За нагороди і те, що завітали на першу значну подію в історії населеного пункту, гостям подякувала очіль­ниця місцини Віталіна Гуцул. Слово мали й перша жінка – голова сільради Ма­рія Зінчук, голова села Вишна Руна (Румунія) Іван Ро­манюк, директор ДП «Ве­ликобичківське ЛМГ» Юрій Сойма, який ще й нагородив працівників установи і виділив матеріальну допомогу вдовам ко­лиш­­ніх працюючих, та місцеві свя­щен­но­служителі отці Михайло Сойма, Федір Шутко, Ва­силь Блинтя, Володимир Легач, які також помолилися за мир і добробут краю.
Після офіційних промов розпочався святковий концерт. На сцену ведучі заходу Сергій Обризків і Оксана Медвідь запросили наймолодших артистів – вихованців ДНЗ. За ними одні за одними почали лунати музичні вітальні композиції від солістів, танцюристів, оркестрів СБК Верхнього Водяного, Кос­тилівки, Великого Бичкова та РБК. Розважали глядачів і народна артистка України Лілія Сандулеса.
Поряд з тим, як змі­ню­ва­лись таланти на головній сцені, буяли місцевим колоритом і виставки робіт народних умільців, історичних речей та тамтешніх смаколиків і делікатесів. Помилуватися можна було картинами художниці Оксани Лунгу, вигаптуваними рушниками, серветками, полотнами місцевих рукодільниць, тканими ліжниками. Бі­бліо­текарі підготували виставку «Література рідного краю». Була там і облаштована різ­номанітним домашнім начинням хатина, яку оздобили й представили сільські працівники культури. Смачних різноманітних страв, для дегустації та пізнання життя населеного пункту через кулінарний аспект, наготували депутати сільської ради.

DSC_0024 DSC_0035
Поряд зі смакотою чільне місце відвели історії Верхнього Водяного, представивши на виставці автентичний одяг, верстати для прядіння ниток з овечої шерсті та конопель, перші світлини населеного пункту, зроблені в 30-их роках. Почитати можна було зібрані родоводи жителів краю, переглянути хронологію служіння священників, починаючи з 1800-их років, очільників сільської ради Верхнього Водяного з 1914-го р. та інші цікаві історичні речі, що з домашнього архіву виставив активіст Микола Ткач.
З протилежного ж бо­ку від виставкових сто­лів, котрі представили працівники держустанов села, розмістили ятки пра­цівники лісового господарства. Облаштували виставки з ретельністю та задумом максимального відтворення лісу та життя в ньому. Вражали чучела диких тварин, раритетні речі лісомисливської діяльності та архівні фото з полювань. Збуджувала апетит і різна м’яс­на продукція, ковбаски, буженина та інші страви, які красувалися на кількох стелажах. Щодо смаженини, то тут лісівники продемонстрували справжній клас. І це у прямому сенсі, позаяк можна було подивитися на майстер-клас з приготування головної страви фестивалю на вогні, а також стати свідком її смаження. Бо впродовж заходу відбувався конкурс на кращу печенину за участі трьох команд працівників лісової справи. Тож, після, приправлення, маринування і шкварчання м’яса на вогні, найсмачнішою виявилася свинина у колективу Верхньоводянського лісництва ДП «Великобичківське ЛМГ». Колектив Лужанського лісництва приготував найкращу смаженину з баранини, а колектив мисливців Верхнього Водяного – смажену курочку. За старанність та справжні кулінарні шедеври переможців у номінаціях нагородили спільними грамотами районних держадміністрації та ради. А самі гуляння та смакування головною кулінарною родзинкою затягнулись до пізньої ночі.
Андріана ЛЕЛЕ.

DSC_0115 DSC_0119