Передплатний індекс видання – №61821. е-mail: zorya01@mail.ru, zorya01@ukr.net

Життю та благословенним трудам преподобного Олексія (Кабалюка) присвячувалася конференція в Мукачеві

Упродовж 4-5 жовтня в Мукачеві тривала міжнародна наукова конференція «Життя та благословенні труди преподобного Олексія (Кабалюка)», яка присвячувалася 140-річчю від дня народження та 70-річчю від дня смерті відомого діяча Закарпаття минулого століття. Організаторами заходу виступили: кафедра історії України УжНУ, Богословсько-історичний науково-дослідний центр імені архімандрита Василія (Проніна) Мукачівської єпархії УПЦ та власне єпархія, Держархів Закарпатської області, Архів Сербської Православної Церкви, Науково-дослідний інститут державно-конфесійного права та державно-церковних відносин УжНУ та Міжнародний інститут афонської спадщини в Україні.

Після вітальних слів учасники заходу перейшли до пленарного засідання, під час якого директор БІНДЦ імені архімандрита Василія (Проніна) Юрій Данилець ознайомив присутніх із діяльністю преподобного Олексія (Кабалюка) у світлі нових документів, віднайдених у численних поїздках до архівних установ, зокрема Польщі, Чехії та Сербії. Про тисячоліття зв’язків Афону і Києва говорив директор Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні Сергій Шумило. Керівник Архіву Сербської православної церкви Радован Пилипович власну доповідь присвятив місцю Закарпаття в історії Сербського патріархату.
Відтак роботу наукової конференції продовжили в двох секціях, де разом було виголошено 30 доповідей. Модераторами першої секції стали Ю. Данилець та С. Шумило, другої – доценти кафедри історії України Василь Міщанин та Віктор Кічера. Постаті архімандрита Олексія (Кабалюка) та його діяльності, крім численних згадок, на секційних засіданнях присвячувалися також виступи Михайла Місюка – директора Державного архіву Закарпатської області та Олександра Гука, кандидата богослов’я, наукового співробітник БІНДЦ ім. В. Проніна. Перший проаналізував наявні збережені документи Держархіву Закарпатської області про діяльність архі­мандрита Олексія на тери­торії Підкарпатської Русі в 20-30-их рр. ХХ століття, тоді як кандидат богослов’я О. Гук дослідив тему «Преподобний Олексій Карпаторуський та його епоха». Про постать відомого вихідця з Ясіня йшлося у нашій доповіді за матеріалами публікацій у «Зорі Рахівщини» за 1991-2016 рр.
Загалом повідомлення на форумі представили науковці з восьми країн світу. Серед українців, крім закарпатсь­ких вчених, були також дослідники з Чернівців, Кам’янця-Поділь­ського, Києва, Рівного. Приїхали й гості з Польщі, Чехії, Словаччини, Болгарії, Сербії та Росії. Різноманітна тематика заходу охопила життя та діяльність архімандрита Олексія (Кабалюка), місце і роль православної церкви в історії країн Центрально-Східної Європи як у минулому, так і в наш час.
Наприкінці першого дня презентовано видання Бого­словсько-історичного науково-дослідного центру імені архі­мандрита Василія (Проніна) та Міжнародного інституту афо­нської спадщини в Україні. На другий день, після літургії в Красногорському чоловічому монастирі на честь Всіх Святих, відбулася екскурсія монастирями Мукачівської єпархії.
Матеріали заходу вийдуть окремим томом у серії «Наукові записки БІНДЦ».
Михайло Рекрутяк,
магістрант факультету історії та міжнародних відносин УжНУ.
Фото – зі спільноти Мукачі­вської православної єпархії в мережі Фейсбук.


11111

1111

Урочище «КУЗІЙ» – «Долина лісника»

Кузійдж

Туризм на Закарпатті, і на Рахівщині зокрема, почав розвиватися за часів Австро-Угорської імперії. Відомі персони відпочивали та ходили на полювання у облаштованих місцях, серед яких – урочище Кузій.
На узбіччі автомобільної траси Ужгород – Рахів, біля українсько-румунського кордону, на околиці села Луг, знаходиться невеличкий дерев’яний вказівник із надписом «Кузійський заповідний масив». Звернувши в його напрямку, потрапляємо на алею велетенських дерев, серед яких – могутні ясени, явори, липи і модрини, посаджені тут ще за часів австро-угорських монархів Габсбургів.Чому вони вибрали для відпочинку саме цей куточок? Швидше за все – через мальовничу красу ландшафту місцевості, де водилися олені, косулі та кабани, а також ведмеді. Цей масив і сьогодні відрізняється від сусідніх кліматичними умовами, що створилися під впливом теплих повітряних мас з Верхньотисинської улоговини і поширенню у цьому районі теплолюбних видів рослин.
За місцевими переказами, одним з перших облюбував місцевість принц Євген Савойський (1663-1736) – австрійський феодал і полководець. Лише йому та його гостям належало право полювати на цій території. Можливо це правда, а можливо тільки легенда. Та краще звернутися до перевірених фактів, друкованих джерел, особливо про будівництво мисливського палацу в Кузьому наприкінці ХІХ ст.
В угорському часописі «Неді­ль­на газета» за 4 травня 1884 року (видана в Будапешті), надруковано невеличку замітку про будівництво мисливської хати та інших споруд в урочищі Кузій біля Луга. Там ідеться про наступне: «Мисливський будинок наслідника престолу Рудольфа на Мараморощині почали будувати за кошти австро-угорської казни на початку 1880-х років. Його звели на правому березі Тиси, неподалік того місця, де потік Кузій впадає у річку. Виділену ділянку під будівництво назвали «Ердисвольдь» (у перекладі на українську – «Долина лісника»). Фронтон мисливського будинку повернутий до головної дороги. Крім того, планується звести два флігелі, будівництво яких буде завершено в листопаді цього року. Територію перед центральним мисливським будинком (палацом) упорядкують під парк, а неподалік побудують рибник для розведення форелі. Територія з палацом буде з’єднана з лівим берегом Тиси за допомогою дерев’яного моста, а через всю територію урочища Кузій збудують дорогу до міста Ронасек (нині територія Румунії), для прогулянкової їзди на конях».
Через рік заплановане здій­снили. Мисливському палацу та прилеглим до нього угіддям, дали назву «Рудольф», на честь наслідника престолу, який інколи приїжджав сюди на полювання.

Кузій2дж Кузій3джРудольф (1858 – 1889) – єди­ний син австрійського імператора Франца Йосипа І та імператриці Єлизавети (Сісі), спадкоємець трону Австро-Угорської імперії, ще з дитинства був закоханий в природу краю, був великим романтиком. З юначих літ активно займався мисливством, полював на ведмедів, оленів, диких кабанів, володів багатьма мисливськими трофеями з різних куточків Європи. Крім цього, був освіченим орнітологом, захисником рідкісних птахів (плямистої зозулі, глухарів, тетеревів, грифів, орлів), спостерігав за ними, вів щоденник, описав майже 100 видів пернатих. Він – один з найкращих угорських аристократичних мисливців свого часу, учасник Міжнародної ради орнітологів у Відні. Друкував наукові статті (монументальні географічні та етнографічні) в різних мисливських виданнях.
На титульній сторінці «Неділь­ної газети» за 31 липня 1887 року вміщено кілька фотографій: гірський потік «Кузій», вид на мисливську хату «Рудольф» з боку урочища «Долини лісника» та вид з лівого берега Тиси. На сторінках часопису надруковано статтю про мальовничий край, етапи будівництва мисливського замку та флігелів, спорудження моста через Тису та облаштування прилеглого парку в «Долині лісника»:
« … Місце під будівництво мисливського палацу для кронпринца Рудольфа вибрав директор лісогосподарства Біккол.
Неподалік, з-під скелі на ліво­бережжі Тиси, тече бурхливий гір­ський потік. Навколо палацу красується лісовий масив з високими стрункими деревами, площею майже 10 гектарів. Раніше це плато і урочище біля Тиси, належало державній казні. Внизу – дорога, яка веде до Галіції. За нею – понад 100 тисяч гектарів мисливських угідь, де можна було вполювати ведмедів. Навколо росли буки, лужанські дуби, а на протилежній стороні – художньої краси мішані смерекові, букові ліси. Щоб побачити це все, побудували міст через Тису, яким проходили пластунські групи, прогулянкові піші походи та їздили на конях. Над центральною дорогою, на підвищенні, де розташований палац, була добре продумана стежка зі спусками і підйомами, де є круті схили, доглянутий газон, яка відкритим залишає фронтонну територію замку. Біля мисливського палацу, при вході на територію парку, встановлено два кам’яні стовпи з лісовою емблемою – букетом з 5 дубових листочків. Крім цього, в бік прилеглої гори – помірний підйом, а спуск – з природною простотою та відповідним смаком утворює парковий простір, посередині якого збудовано потужний фонтан. Басейн його збудовано зі скального каменю, а вода спрямована сюди з найвищого схилу, з боку мисливського будинку, де протікає потік Кузій. Широкий басейн фонтану заселений фореллю, яку туди запустили працівники дирекції лісогосподарства, для втіхи наслідника престолу і його дружини. Для відпочинку подружжя, неподалік русла потоку, вгору у бік лісу, безпосередньо від замку, облаштували і вимостили дорогу для їзди на конях і кареті (кочії).
План будівництва мисливського палацу і облаштування прилеглої території урочища «Кузій» упорядкувало міністерство земельного управління, а виготовив його лісничий відділ. Будівля – цегляна, 21х10 м. З обох боків (спереду і ззаду) обведена верандою. Подвір’я облаштовували угорські працівники. Меблі доставляло сюди ІІ-ге столярське товариство з Будапешта. В палаці – тільки дві кімнати: одна – для подружжя наслідника, друга – для обслуги. У холодні дні кімнати опалювалися. При замку закріплений лісник, який у будь-яку хвилину міг поселити відвідувачів. По правий бік від мисливського палацу зведено дві добудови (флігелі 21х10 м.), які разом із замком півколом охоплюють широкий двір. Перший, ближчий до замку, будинок – для довірених гостей і обслуговуючого персоналу. Через нього, вздовж посередині, простягається коридор. Є ще чотири менші, спільні коридори, і вісім кімнат. У другому флігелі – столова для гостей, далі – кухня і кімнати для прислуги. Крім цього, облаштували прекрасну пивницю для зберігання продуктів і терем-холодильник.
Внизу в ущелині, попри головну дорогу, є будинок для охоронця-лісника, стійла для коней, карети (кочії) і приміщення для пошти і телеграфу. Поблизу –чисельні прекрасні гірські джерела, одне з яких використали для підведення питної води до будинків.
До осені цього року на двох гектарах буде облаштовано озеро (ставок) для риби, яке утворилося від проведеної води, що тече з потоку.
Мисливський замок – неймо­вірно красивий розміщенням, адже навколо розташовані ліси, є багато можливостей для полювання. І це вселяє надію, що кронпринц Рудольф і його великосвітська дружина, принцеса Стефанія, будуть часто сюди навідуватися і ощасливлять ці місця власною присутністю».
На жаль, головному принцу Рудольфу і його сім’ї, не суди­лося сюди часто приїжджати. Востаннє він відвідав мисливський палац у лютому 1888 році, їдучи з Галіції до Угорщини через Мараморощину, де провів кілька днів. Майже через два роки після завершення будівництва в Кузьому, 30 січня 1889 року, під час нападу депресії, кронпринц разом з юною коханкою баронесою Марією Вечера, покінчив життя самогубством у мисливському замку поблизу Маєрлингу біля Відня.
Долю мисливського палацу «Рудольфа» у Кізьому описано у «Лісогосподарському віснику» (ERDÉSZETI LAPOK) за 31 грудня 1892 року. У невеличкій статті мисливського управління при Міністерстві сільського господарства (VADÁSZATI TÁRCZA) йдеться про таке: «Замок – перлину марамороських Австро-Угорських державних лісів, який тривалий час залишався без господаря, наприкінці серпня 1892 року, на 20 років орендував ерцгерцог Австрії, князь Австро-Угорщини, нащадок Габсбургів Йосип Агошт (троюрідний брат імператора Франца Йосипа I).
Вже вранці 1 вересня того ж року його цісарська і королівська величність, спільно з управляючим мисливським господарством Лібітц Адольфом, прибули в мисливський палац у Кузьому, а згодом у супроводі лісничого відправилися в цьому урочищі на полювання. Наступного дня полювали в лісах навпроти Кузього, на лівобережжі Тиси, неподалік містечка Ронасек, а 3 вересня вполювали ведмедя у Великобичківському лісовому масиві «Діброва»…».
У роки Першої Світової вій­ни, мисливський будинок майже не обслуговувався.
За Чехословацької (у 1936 році масиви Кузій-Свидовець об’єднали в заповідні територіі) і Угорської влад мисливський палац і прилеглі будинки часто пустували, поступово струхлявіли і розвалилися. Не приділялася належна увага урочищу і на початку радянської доби. Лише у 1974 році територія Кузього, спочатку як ландшафтний заказник, а у 1990 році, як Кузійський заповідний масив (інша назва – Кузій-Трибушанський) ста­ли заповідною територією у скла­­ді Карпатського біосферного заповідника.
Тими ж роками поряд із руї­нами фундаменту колишньої ми­сливської хатини родини Габсбургів збудували новий мисливський будиночок. У оформленні інтер’єру зали брали участь великобичківські різьб’ярі Микола Юращук та Олексій Пашá. Останній на початку 1980-х років вирізьбив обабіч будинку надвірні дерев’яні скульптури «Діану», «Венеру», «Пана» та інші міфічні і казкові створіння. Сюди на відпочинок часто приїжджали високопосадовці та інші відомі постаті радянської доби. Зараз тут – природознавчий музей Великобичківського державного лісомисливського господарства.
Наразі туристичний маршрут «Ку­зій» пролягає мальовничою долиною вздовж потоку, через яворово-ясеневі ліси та букові праліси, до високої скелі, яку називають «Соколине Бердо».
Ще один природний об’єкт – «Ліс княгині Ержебет» знаходиться неподалік географічного центру Європи, на околиці Ділового. Колись давно побутувала традиція на честь знаних і високоповажних персон насаджувати лісовий масив. На пошану представниці династії Габсбургів княгині Ержебет (Єлизавети) висадили незвичайний ліс: сюди доставили із далекого американського континенту цінні саджанці сосни Веймутової. Через певний час більшість із дерев через різні причини загинули. А нині від величного лісового масиву залишилося лише кілька десятків.
На території заповідника до сьо­годні збереглися гірські букові праліси, які є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО і лише незначною мірою зазнали впливу людської діяльності.
Василь ПОПОВИЧ,
краєзнавець, смт. Великий Бичків.
При написанні матеріалу використано: публікації з угорських часописів «Недільна газета» (переклад – Т. Калинського та Є. Іллейш); путівник «Праліси в центрі Європи», 2005 р.; фото та поштові листівки кінця ХІХ початку ХХ ст.

“Зоря Рахівщини” за 12.03.2016 р.

Водолікарня Розенталя Калмана в Квасах

Кваси1дж

Засновником водолікарні у Квасах була ймовірно єврейська родина Розенталів. На початку­­ ­­­ХХ століття підприємницьку діяльність батьків продовжив їхній син Калман Розенталь (нар. 1872 р. – †1927 р.). На початку 1900-х років він поступово розширив і вдосконалив квасівські купальні. Це вже були два пансіони, названі на його честь: Розенталь І і Розенталь ІІ (останній ще називали «Порт-Артур»), які знаходилися на головній вулиці села. Водяні мінеральні купальні в той час мали 10 кабін, в кожній з яких було по дві ванни. Там щорічно лікувалися і відпочивали від двох до трьох тисяч людей. Туди приїжджали поважні гості, щоб вилікувати «гостець» (у той час так називали захворювання ревматизмом та запалення суглобів).
Для лікувальних процедур вико­­­­­­ристовувалася вода з мінеральних джерел, різних за хімічних складом, зокрема: вуглекисло гідро­карбонатно-хлоридно-натрієва во­­­­да та вуглекислий бромно-йодо-ми­шяковистий гідрокарбонатно-хлоридний натрі­євий розсіл.
З 1923-го до 1924-го рр. заві­дувачем одного з пансіонатів в Квасах працював емігрант д-р Люцій Ремігійович Кобилянський (нар. 1855 – † 1941) – український лікар, громадський і культурний діяч, колишній посол УНР в Угорщині.
Напередодні Першої світової війни, крім двох пансіонів з водо­лікарнею Розенталь Калмане володів корчмою та готелем «Ержибет», збудованих неподалік пансіонів з купальнями. У 20-х роках ХХ ст. уряд Чехословаччини часто переслідував Розенталя Калмана за проугорські настрої. В 1927 році, на 55-му році життя, він помер. Деякий час продовжували займатися купальнями його дружина Етела Розенталь (дівоче Цейхнер) та дочка Фанні володіли корчмою-рестораном (де можна було поснідати за 2.50 чеських крон, а за 7-8 – смачно пообідати) і готелем (ціна за ліжко – 5 крон).
Цікаво, що крім водолікарні Розенталів, у селі деякий час діяла ще одна невеличка приватна купальня (це підтверджують фотографії тих часів), якою володів місцевий мешканець на прізвище Попович (ім’я невідомо), який відкрив її на власній присадибній ділянці.
Згодом водолікарню Розе­нта­лів націоналізувала Чехословацька влада. Державна купель на 12 ванн та 20 кімнат діяла для приїжджих з Чехії, Словаччини, Галичини, Молдавії, Польщі до 1939 року.
Наприкінці 30-их та протягом 40-их років мінеральні купальні у Квасах занепали. І тільки на початку 50-х років ХХ ст., коли геологи розвідали і дослідили нові мінеральні родовища та джерела, розпочалося поступове відродження водолікування на Рахівщині.
У 1956 році Рахівський лісоко­мбінат побудував на нових свердловинах у Квасах першу за радянських часів водолікарню на Рахівщині на 5 ванн для лікування робітників підприємства. А вже у 1958 році квасівську водолікарню працівників лісової промисловості на 100 санаторних місць передано Закарпатській раді курортів і вона стала пансіонатом санаторного типу та віднесена до курорту місцевого значення. Спочатку він планувався як спеціалізована установа, в якій на основі лікування унікальною мінеральною водою, мали відновлювати сили льотчики-космонавти СРСР та персонал атомних електростанцій.
Після реконструкції в липні 1975 року пансіонат почав працювати цілорічно. В санаторій «Гір­ська Тиса» заклад перейменовано постановою Центральної ради з управління курортами профспілок з січня 1977 року.
Після тривалого часу, протягом якого оздоровчий заклад не діяв, він у липні 2008 року дістав друге життя завдяки приватним інвесторам із Києва. Після капітального ремонту там створено відмінні умови для комфортного відпочинку і ефективного оздоровлення хворих із патологіями опорно-рухового апарату й периферійної нервової системи.
Найбільш близькі за складом­ аналоги «квасним» водам зі вмістом миш’яку санаторію у Квасах є лише на французькому курорті Ля-Бурбуль, у Німеччині, на Камчатці та на острові Сахалін.
Василь ПОПОВИЧ,
краєзнавець, смт. Великий Бичків.
При написанні матеріалу використано літературу: Szeghalmy Gyula: Felvidék (Budapest, Ma­gyar Városok Monográfiája Kiadó­hivatala, 1940); Ярослав Достал «Підка­рпатська Русь (Закарпаття періоду Чехословацької республіки: 1919-1938 рр.), Ужгород, 2014 р.
Фото – з Угорського Нацархіву через http://arcanum.hu/.

Відомі й маловідомі мінеральні джерела та купальні на Рахівщині

Буркут

Буркутдж

Наприкінці ХІХ початку ХХ ст. у Рахові, в урочищі «Буркут», на базі мінерального лікувального джерела, відкрили лазню-купальню, яку утримувало державне лісозаготівельне управління. Державним коштом було збудовано невеличку будівлю з 7 дерев’яними ваннами. Ця лазня-купальня діяла до кінця 30-х років минулого століття.
Ще дві купальні відкрили на рубежі ХІХ-ХХ ст. поряд із Солотвинським солерудником (Солотвино деякий час підпорядковувалось Рахівському району), на базі мінеральних джерел («Павло» і «Петро»). Тут на основі ропи озер також функціонували лікувальні пансіонати «Людвиг» або «Людвігові купелі» (знаходилися біля працюючої соляної шахти): дві будівлі-лазні з 6 кабінами і 12 ваннами з солоною водою, розташовані в парку поряд з державним ресторанним комплексом та «Павел» або «Павлові купелі» (будівля-лазня з 10 ваннами, яка знаходилися на 3 км західніше).
З першої половини ХІХ століття для лікування різних хвороб розпочала свою роботу ще одна лазня-купальня на Рахівщині. Її побудували мешканці села Водиця (колишня назва Апшиця), в урочищі Пуркарецин. Сюди цілющу мінеральну воду (з джерела типу сірководневого, яке знаходилося на початку населеного пункту) возили в купальні в дубових бочках (існували до 1944 року).

Павелдж

 

З історії етнографічних експедицій УжНУ на Рахівщину

Літні дні року для науковців – період творчого відпочинку, подорожей та, без сумніву, дослідницьких практик. Липень цього і минулого року група студентів-другокурсників й викладачів факультету історії та міжнародних відносин УжНУ, а також наукових співробітників Ужгородського скансену провели на Рахівщині, збираючи етнографічні матеріали. З закарпатськими колегами також працював директор етнографічного музею «Слобожанські скарби» ім. Г. Хоткевича (Харків) Михайло Красіков.

verkh

Докторант кафедри нової і новітньої історії та історіографії, доцент Павло Леньо очолював напрям дослідження життя Гуцульщини впродовж останнього століття. Друга група студентів, під керівництвом Василя Короля, вивчала народну магію та демонологію, третя – календарну обрядовість і господарську культуру – з директором музею «Старе село» (Ужгород) Василем Коцаном.
Перша експедиція мину­лого року базувалася у Вели­кобичківській загально­освітній школі-інтернаті. Зібрали дані в: Білій Церкві, Великому Бичкові, Верхньому Водяному, Водиці, Діловому, Кобилецькій та Косів­ській Полянах, Костилівці, Круглому, Лузі, Плаюці, Росішці, Середньому Водяному, Стримбі, Хмелеві. Окремо учасники експе­диції відвідали село Глибокий Потік на Тячівщині. Вони опитали понад дві сотні інформаторів та зробили понад 7 тис. світлин.
Не менше зробили і цього року. Під час другої експедиції опитали інформаторів, котрі проживають в Ясінях, Лазещині, Чорній Тисі, Квасах, Білині, Розтоках, Видричці, Богдані, Бребої, Лугах та Рахові. Тут вивчили приватний парк скульптур радянського періоду. Базою практики 2017 року стала Лазещина.
Під час збору польових мате­ріалів директора музею-скансену в обласному центрі Василя Коцана вразили глибокі традиції народної пам’яті: «Музей у кожній хаті» – таким словами можна охарактеризувати обстежені села ясінянської долини». А студентка-другокурсниця Дарина Мороз так описала цьогорічні відвідини Рахівщини: «Море вражень. Купа емоцій. Сотня цікавих історій. Новий досвід. І, звичайно, дружній колектив. Я сумуватиму за цим усім».
Поділився враженнями від останньої експедиції і один з керівників практики Павло Леньо: «Всім, хто йде на дослідження чи просто подорожує, рекомендую відмовитися від звичних часово-просторових координат у спілкуванні з місцевим населенням, щоб уникнути непорозумінь. Шукаємо, зокрема, якусь сіль­раду. Питаємо першого, кого зустрічаємо: «Куди йти та як туди далеко?». У відповідь чуємо: «Недалеко, два кілометри». Долаючи цю відстань, запитуємо у іншого стрічного, скільки до пункту призначення й чуємо ту ж відповідь: «Недалеко: 2 км, 10 хвилин іти і т. д.». Після наступних двох кілометрів чуємо, що сільрада вже близько – менше кілометра. Нарешті, через півтора кілометра, знаходимо бажаний об’єкт. Там усідаємося, щоб перевести дух, бо насправді вона лише відправна точка, від якої, як свідчили інформанти, за три-чотири кілометри живе цікавий дідик. Не варто зупинятися детально на тому, що того дідика ми знайшли насправді десь кілометрів за сім.
Так само із часом. По-пер­ше, у селах тут живуть по «міс­ному», що на дві години менше, ніж київський час. Це не відповідає часово-географічному поясу, але кого це хвилює?! ;) Пригадую, що в часи мого дитинства у Рахові у 1980-их роках сусіди теж жили «по місному», яке відрізнялося тоді від основного московського на ті ж дві години. По-друге, для багатьох місцевих людей поняття «скоро» може означати як 5 хвилин, так і годину. Це тоді, коли чекаєш на рейсовий автобус, бо перед тим тобі сказали, що вже ось-ось він буде. У результаті – хвилин через 45 ловиш попутку, бо обіцяний рейсовий автобус ніяк не їде, хоча вже давно мав би бути….». І, насамкінець, додав: «Завжди думали, що нестабільна валюта це наша українська гривня. Насправді ні. Місцевий грошовий засіб, яким дають здачу в магазинах – це цукерки-смокталки. Бо копійок на здачу нема. Ця «солодка валюта» відзначається дуже значним коливанням обмін­ного курсу упродовж навіть одного дня. Тут вам можуть дати одну цукерку на здачу замість 30, 50, і навіть на 70 копійок. Одному нашому студенту дали якось 2 цукерки замість півтори гривні».
Старший науковий спів­робітник Закарпатського обласного музею народної архітектури та побуту Василь Король роз­повів, чим саме відрізняється етнографічна практика на Рахів­щині від минулих: «Загалом ми доволі швидко звикли до згаданих вище характерних особливостей роботи в місцевому етнографічному полі. І на нашому, іноді довгому (бо гірські села дуже розтягнуті) шляху нам завжди зустрічалися хороші люди.Чудові співрозмовники та дуже прості в значенні, що вони завжди відверті та щирі у спілкуванні. «Гуцульська гостинність» має особливість. Її можна охарактеризувати такою приказкою: «Зайти до хати важко, а вийти з неї – ще важче», додавши, що цього річ «крім простору і часу нас зустрічало справжнє «гуцульське літо» (+4, +50 С вранці). Не дивлячись на це, чисте й свіже гірське повітря пішло всім тільки «на користь».
Матеріали, зібрані в 2016 році, будуть впорядковані й видані в №2 випуску збірника «Етніка Карпат», а цьогорічна праця колективу експедиції побачить світ вже в третьому номері.
Комплексні дослідження, здійснені етнографами УжНУ, дають змогу встановити зміни основних рис традиційної культури мешканців району, котрі відбулися в період не­залежності. До того ж, це сприяє популяризації краю серед ту­ристів.

Михайло Рекрутяк, бакалавр історії.

Сторінки з історії часопису «Погляд» УжНУ (з нагоди виходу 200 номера)

Цього місяця світ побачив ювілейний (200-ий) випуск газети УжНУ «Погляд», перший номер якого вийшов у січні 1999 року. За майже двадцятилітню історію існування видання редак­ційний склад неодноразово змінювався, проте часопис був і залишається своєрідною творчою лабораторією для молодих журналістів. Основні його творці – студенти. Щомісячник має широку аудиторію, це, насамперед, ті ж студенти, випускники та викладацький склад університету.
У часописі знаходять відображення події з життя усього УжНУ. Матеріали формують в основному кореспондентів з числа студентів відділення журналістики. Видання – єдина студентська газета нашого краю. Чимало мас-медійників, які наразі працюють у крайових і столичних ЗМІ, розпочинали діяльність із дописів саме до неї.
Головним редактором є доцент кафедри журналістики, член Національної спілки журналістів України Володимир Тарасюк. Протягом останніх років кореспондентом часопису активно працює Мирослава Гараздій. У грудні 2015 року у Закарпатській обласній бібліотеці відбулася презентація її книжки «За ниткою Аріадни», яка вийшла друком при редакції «Погляду». Цим започатковано серію з студентської публіцистики. Збірка вмістила випробувані часом публікації.
Номери «Погляду» можна переглянути на офіційному сайті УжНУ. З найважливішими матеріалами випусків можна ознайо­митись в соціальній мережі Facebook за посиланням: https://www.facebook.com/uzhnu.poglyad/.
Часопис є органом Вченої ради УжНУ.

Михайло Рекрутяк, бакалавр історії.

Обсерваторія на горі Піп Іван – «Білий слон»

1-32

Споруда колишньої старої польської метеорологічної обсерваторії розташована на горі Піп Іван, яку ще називають Чорна Гора (одна з гір Чорногірського хребта з висотою 2028 м. над рівнем моря), десятки років приваблює туристів. Основною її своєрідністю є те, що вершина увінчана грандіозною напівзруйнованою, кам’яною, як фортеця, будівлею. Це – обсерваторія, яка призначалась для астрономічно-метереологічних досліджень. Узимку будівля так «обростала» снігом і льодом, що поляки назвали її «Білим слоном».
Після Першої світової війни у Польщі постало питання про будівництво нової обсерваторії, бо існуюча Варшавська ставала все меншпридатною для астро­номічних спостережень.
У 1935 році з ініціативи По­ль­ської наукової академії, Міні­стерство військово-повітряної оборони країни (за іншими джерелами, в будівництві брали участь також французькі буді­вельники) взялося споруджувати астрономічно-метеорологічну обсерваторію. Символічний камінь у фундамент заклали влітку 1936 року. Засновником обсерваторії виступив генерал Леон Бербецький, виконавцем робіт – капітан Антонєвич, нагляд за будівництвом вів Адам Мейснер. Згідно з проектом архітекторів К. Марчевського та Й. Погоського – це мав бути замок оригінальної форми, адаптований до суворих погодних умов високогір’я та навколишнього ландшафту. Автори передбачили широке використання місцевого будматеріалу – каменю-пісковику. Це значно полегшило транспортування й зменшило витрати на будівництво.
Для втілення величного проекту польська влада залучила до роботи багато людей з гуцульських сіл (з галицького боку). Вони займалися прокладанням по гірських крутосхилах дороги. Трудилися тут сотні гуцулів різного віку. Керував роботами єврей Гейзер Гертнер. На висоті 2028 метрів вода цінувалася на вагу золота. У підвальному приміщенні знаходились спеціальні двигуни, котрі обігрівали будинок. А морози взимку сягали тридцяти чи й сорока градусів. Та, незважаючи на суворі умови й клімат, біля обсерваторії зробили парники, в яких вирощували помідори й огірки.
Місцевий камінь та деревину везли на гору кіньми, несли в руках і на спині. Те саме було з майже 800 тонами будівельних матеріалів, які доставляли від залізничної станції Ворохта (майже 70 кілометрів). Особливо важко було транспортувати 33 ящики з обладнанням, найгроміздкіший з яких важив 950 кілограмів.
Товщина стін першого поверху, зі сходу – двохповерхового, з заходу – п’ятиповерхового будинку, товщиною 1,5 м, на поверхах досягає 1-го м. З південної сторони до будівлі приєднане крило, подібне до кола, в якому, в куполоподібному приміщенні, діаметром 6 м. що обертається, був розташований телескоп-астроґрафанглійського виробництва.
Стіни обсерваторії виклали з каменю-пісковику, який лупали з величезної скелі на вершині. Щоб мати пісок, товкли каміння, а щоб стіни були міцніші, крім цементу в розчин додавали білок курячих яєць. Товщина стін цокольного поверху становила метр двадцять п’ять сантиметрів. Ззовні стіни не тинькували. Для утеплення приміщень з внутрішнього боку між сухим тиньком і кладкою робили прошарок із просмоленого корка. Коркове дерево доставляли океаном з Африки до Франції, потім залізницею до Варшави, а далі – до Ворохти. Звідти кіньми возили у Шиберне, а тоді на плечах – до вершини.
Обсерваторію урочисто від­к­рили 29 липня 1938 року. Будівля мала форму дзеркального відо­браження латинської літери «L». Споруда складалась з готелю, який зі східного боку мав два поверхи, а із західного, завдяки розташуванню на рельєфі, – п’ять рівнів, а також із господарської прибудови та вежі. Башту-ротонду, де згодом встановили телескоп, звели на південному боці. Вона з’єднувалася з головним корпусом переходом по першому поверху. На верхній рівень ротонди вели кам’яні спіральні сходи. Башту увінчував мідний купол діаметром десять метрів, що відкривався автоматично. Над метеорологічним приміщенням розташовувався оглядовий майданчик.
У готельному будинку – коридорна система розміщення кімнат. Зі східного боку до основного корпусу прибудували господарсько-технічний блок із допоміжними приміщеннями та котельнею. В будинку було 43 кімнати і 57 вікон. Серед них – конференц-зала, підлога, вистелена художнім паркетом, помешкання керівника обсерваторії, інші житлові кімнати, їдальня, кабінети, зала для метеоінструментів, готель і приміщення для зв’язку. У підвалі обладнали акумуляторну та котельню. З допомогою двох могутніх електронасосів із заходу (з угорської сторони) до будинку підвели водогін (в інших джерелах зустрічаються дані про те, що в будинку було погано з водою, бо, бажаючи зекономити при будівництві, не проклали водогін, тому взимку топили сніг, а влітку носили воду за півкілометра від джерела). Також була встановлена центральна система опалення і підігріву води. Обсерваторія мала локальну електростанцію. На стінах збереглися кронштейни, на які кріпилися металеві ліхтарі. Над головним входом були стилізований герб-орел і напис польською мовою: «Обсерваторія астрономо-метеорологічна ім. Маршала Пілсудського». Територію обсе­рваторії обгородили кам’яним муром. Головний під’їзд та стежки вимостили каменем.
Звичайно, за несприятливих погодних умов обсерваторія тижнями перебувала в повній ізоляції від зовнішнього світу, зв’язок з яким підтримувався лише за допомогою азбуки Морзе, найближчий лікар мешкав аж за сорок кілометрів. Однак, побутові умови персоналу були досить комфортними. Раз на рік малими ємкостями завозили сюди з «великої землі» гас (нафту), причому бочки доставляли до підніжжя гори, а потім на конях до обсерваторії. Харчовими продуктами запасалися двічі на рік, хліб пекли на місці. Цілий рік персонал у власній теплиці збирав урожаї свіжих огірків, помідорів та зелені. Зберігався великий запас іншого продовольства. Роботу в пральні та на кухні також виконували спеціально найняті працівники.
На той час за своєю зна­чимістю обсерваторія на Піп-Івані була на другому місці в Європі після французької у Піренеях і на шостому – у світі.
Головним астрономічним інструментом був астрограф з об’єктивом 33 сантиметри у діаметрі, виробництва фірми “Sir Howard Hrabb Parson&Co”, Ньюкасл (Великобританія). Його замовляли в Шотландії, в Единбурзі. Цей прилад ще восени 1937 року доставили до Польщі, відтак транспортували на гору. Крім астрографа, з Единбурга надійшло ще декілька вимірювальних приладів. На астрографі велись фотографічні спостереження великих і малих планет, комет та змінних зірок. Рух телескопа забезпечували двигуни, автоматично регульовані спеціальним хронометром із секундними контактами. Астрограф містився в куполі діаметром шість метрів, який теж обертали електродвигуни. Через отвір у куполі проводили астрономічні спостереження. Це було можливо тільки вночі, та й то за ясної погоди і чистого неба. З вчених тут працював астроном Хмелевський.
У 1938-1939 роках працівники обсерваторії отримали багатий матеріал спостережень, на основі якого були підготовлені наукові праці.
Перше обсерваційне фотографування новим апаратом виконав у 1937 році Мацей Бєліцький. Йому вдалося отримати 4 фотографії планетоїда Інтерамня. Кількома місяцями пізніше було зроблено дві фотографії комети Юрофф-Ахмаров-Гассель. Навесні 1939 року до роботи в обсерваторії приступив доктор Володимир Зон. Він фотографував зірки у двох кольорах, які вирізнялися інтенсивністю свічення на чорно-білих фотознімках. У квітні цього ж року, за дорученням професора Камінського, до обсерваторії прибув магістр Стефан Щирбак для проведення астрономічної роботи. Тоді він здійснив близько 70 візуальних оцінок яскравості миготливих зірок, виконав серію малюнків з обертання Марса, визначив 6 позицій комети Брукса.
В обсерваторії постійно пере­бував загін польських прикор­до­нників, оскільки по Чорногірському хребту проходила лінія польсько-чехословацького, а з березня 1939-го – польсько-угорського кордонів.
Початок Другої світової перервав звичний плин життя обсерваторії. Припинився телефонний зв’язок із Варшавою, почався нелегальний перехід кордону, персонал почав готуватися до евакуації. Працівники обсерваторії евакуювали найцінніше обладнання: п’ять лінз великого діаметра і дві меншого, два мікроскопи і два хронометри. Усе це потрапило у листопаді 1939 року до Будапештської астрономічної обсерваторії, а під кінець війни – до Відня, звідки повернулося до Польщі в перші повоєнні роки. Змонтований трилінзовий об’єктив знаходиться у Шльонському планетарії в Сілезії. Об’єктив рефрактора служив кілька років в Островіку для візуального спостереження слабих змінних зірок.
Після поділу Польщі, в 1939 році, а згодом окупації Захі­дної України радянськими війсь­ками, у вересні цього ж року, обсерваторія постановою Ради народних комісарів УРСР 2 січня 1940 р. була передана до відання Академії Наук УРСР у керівництво академіка О. Я. Орлова. За короткий час тут створили метеогрупу, механічну майстерню, медичну амбулаторію. Було встановлено флюгер, опадоміри, барометри та інше обладнання. Метеорологічна група щогодинно вела спостереження. Обсерваторія почала регулярно подавати метеотелеграми в бюро прогнозів українського управління гідрометеослужби. Метеорологічні спостереження тут проводились до червня 1941 року. Але невдовзі війна наблизилася до кордонів СРСР, і покинуту обсерваторію в цьому ж році зайняли угорські війська. Наукою угорці займатися не стали, а фортеця слугувала для повітряного та артилерійсьго пункту спостереження угорської армії гонведів (проіснував до 1944 року).
В травні 1942 року до «Білого слона» навідався німе­цький ко­місар астрономічних обсе­рваторій К. Вальтер, який дав розпорядження металеві частини астрографа перевезти до окупованого фашистами Львова. Вони деякий час зберігались у фізичному корпусі Львівського державного університету.
В післявоєнні роки відродити колишнє чудо архітектури і техніки було не під силу. А невдовзі місцеві мешканці розтягли з неї все, що являло якусь цінність, зокрема, мідні листи з куполу та даху обсерваторії. Із них вони зробили великі чани, в яких і зараз варять сир на навколишніх полонинах.
Наступними роками діяль­ність обсерваторії більше не від­новлювалася. І лише в часи не­залежності України, на колишню будівлю обсерваторії звернули увагу. У жовтні 1996 року в м. Яремче на Івано-Франківщині, відбулася науково-практична нарада «Метеоролого-астрономічна обсерваторія на горі Піп-Іван», в якій взяли участь представники різних установ України і Польщі. На нараді обговорювалася можливість відбудови та відновлення діяльності обсе­рваторії. Незважаючи на 50 років запустіння та руйнації, фундаменти та стіни будівлі збереглися у задовільному стані. Протягом 1998–2010 років було проведено 12 літніх українознавчих експедицій до обсерваторії на гору Піп Іван. На основі доступних літературних джерел та одержаних експедиційних матеріалів здійснено історичну реконструкцію будівництва цієї споруди.
Влітку 2013 року, на базі кіль­кох кімнат обсерваторії, було створено та облаштовано окремий рятувальний пост для проживання. У 2015 році виведено димохідну трубу в комин, вичищено комірчину навпроти житлової кімнати рятувального посту, змонтовано лежаки, шафки для речей та сушіння дров, проведено часткову електрифікацію та освітлення приміщення. Облаштовано дві кімнати для туристів в перешийку нульового поверху, де встановлені двері, вікна та дощаний настил. Закладено камінням основний вхід в обсерваторію у зв’язку з засмічуванням її туристами у зимовий період тощо.
Василь ПОПОВИЧ,
краєзнавець.
Використана література:
Пилип’юк А., Цвиг Н. «Проблеми «Білого слона» в рекреаційному туризмі Українських Карпат», 2010.
Соколовський З. «Унікальна високогірна обсерваторія на горі Піп Іван», 2004.
Кобилюк В. «Хто врятує Білого слона». Карпати. Туризм. Відпочинок. − 2005, №3.

Провідний гуцул з Ясіня Василь Попадюк-Базь

До провідних ясінянських гуцулів другої половини ХІХ – першої чверті ХХ ст. належав Василь Попадюк-Базь,
умілий будівельник, різьб’яр, садівник, пасічник

Народився 1849 року, в Ясінях, за Австрійської імперії. Уже в дорослому віці його діяльність свідчить, що це був добрий організатор і керівник та ґазда, а ще й громадський діяч. Серед гуцулів мав славу вмілого будівельника, адже прийняв активну участь у плануванні і виконанні робіт по будівництву, з участю місцевих людей, залізничної станції в населеному пункті. Його потім перевірила і затвердила на цій посаді урядова австро-угорська комісія. Він також прославився як будівничий двоповерхового вокзалу в Ясінях у 1893-1895 рр. під час прокладання залізниці від Мараморош-Сеготу до головного Карпатського хребта, тобто через Рахівщину, який був розбомблений радянською авіацією в жовтні 1944 року під час двотижневих боїв за звільнення населеного пункту від мадярських військ. Вокзал ясінці тоді називали «Великою Швецією», в якому було розміщено кабінети начальника станції і чергових, зал очікування, великий ресторан та приватне приміщення начальника. Завершення будов було відзначено урочистим прийняттям гуцульської делегації у м. Кошіце (тепер у Словаччині), куди прибув і сам цісар Франц Йосиф І Габсбург. Першим потягом туди приїхали й гуцули з Ясіня на чолі з Василем Попадюком. Там вони отримали багато похвал й нагород і на пропозицію цісаря залишилися в Кошицях ще на кілька днів.
Перед Першою світовою війною В. Попадюк організовував гуцулів на виконання контрактових робіт в бутинах по вирубуванню лісів і потім по залісненню молодими смерічками вирубаних ними площ. Як більшість гуцулів, він був добрим різьбарем мистецько виконаних барілочок до вина та коновочок для меду, сметани, масла, бринзі, гулянки, усяких боклажиків, дерев’яних мисок, сільничок, тарілок, ложок, вилок, хрестиків, топірців тощо. Ці речі різьбив або випікав на твердих висохлих дерев’яних заготовках, прикрашаючи їх гуцульською орнаментикою та семантикою, навички чого передав своїм нащадкам. Василь Попадюк займався й громадськими справами, допомагаючи гуцулам піднятись на вищий рівень свого розвитку. Так, збудував у своїй майстерні прекрасний ручний млин із багатьма зазубреними колесами, яким під час війни і ще довго після неї користувалися багато місцевих людей не тільки із Ясіня, але й із сусідніх сіл. Щоліта був провідним гуцулом на багатьох полонинах, перебуваючи на них з худобою від першого дня виходу аж до кінця сезону, до Покрови. Був дорадником Сільської управи, його праця високо цінилася ясінянськими гуцулами, його слово було авторитетом для земляків.
Крім того В. Попадюк-Базь був добрим садівником і пасічником, завжди плекав у своєму розкішному саду від 50 до 70 вуликів бджіл. Сам був статечний господар Ясіня. Високого зросту, міцної будови і гарного вигляду. Він вважався найкращим господарем в селі.
Довгий час був в Управі кураторії місцевих церков, зокрема – головним куратором церкви Вознесіння Господнього, яку в народі називають Струківською. Майже на кожному дзвоні цієї церкви були ініціали Василя Попадюка, адже він їх замовляв. Дарував, крім дзвонів, щедро й інші речі церковного вжитку. У наш час ця церква увійшла до числа українських дерев’яних церков, включених до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Помер цей помітний гуцул на 76-му році життя 1925 року. Похорон був надзвичайно багатолюдний і величавий, адже ховали його три священики: о. парох Степан Бачинський, о. парох Ровній і місцевий католицький парох.
Микола ВОЛОЩУК,
кандидат біологічних наук, КБЗ,
Микола ТКАЧ,
історик.

Переможець тоталітарного режиму зазнає поразки від бюрократії

Тридцяті та сорокові роки були найкривавішими сторінками людської історії. Це час, коли перемога здобувалась дорогою ціною, знецінених людських життів. Час, коли території переходили з рук у руки, змінюючи одну владу на іншу, а заручниками політичних ігор ставали люди. Одиним із тих, доля якого потрапила під колеса тоталітарних машин є і наш земляк, реабілітований політв’язень – Федір Йосипович Луценко.

Сивочолий 93-річний дідусь дуже жвавий та привітний, живе у своєму будинку в Рахові на вулиці з символічною назвою «Перемога». На підтвердження, що відсидів термін та реабілітований показує посвідчення. А на питання за яку провину був позбавлений волі, відповідає трьома словом: «Час був такий». Народився і виріс Федір Йосипович за часів Чехо-Словаччини, навчався та входив до скаутської організації «Пласт». Коли Чехо-Словаччина втратила незалежність, а Закарпатські землі анексувала Угорщина 18-ти літнього хлопчину Федора угорська армія призвала на службу, не питаючи згоди. У її лавах воював, а в 1945 р. в Австрійському Інзбруку потрапив  у полон  до американських військ, звідти, як розповідає п. Луценко, вдалось втекти, але того ж року за іронії долі потрапив у полон до Росії. Два роки полоненого, так як він був українець, переправляли до Львівського суду. На вирок чекав у тюрмі на вул. Підзамче, там встиг і сидіти у камері смертників. Каже, що за гратами співали українських пісень та Український гімн, але суд 11 вересня 1947 р. вирішує, що молодий хлопець повинен відбути термін у десять років.

DSC_0056За часів свого перебування у таборах політв’язнів розповідає, як важко працював на земляних роботах, щоб отримати скибку чорного хліба за викопану вічну мерзлоту. «Хліб давали лише за виконану норму робіт, якщо не викопав, то і не поїв»,  – каже колишній політв’язень. Розповідає також, як боровся зі страшною цингою, котрою тоді у таборах захворів, і як набрякали ноги, а м’язи відділялися від кісток, важив всього 30 кілограм. Омріяна свобода прийшла за 5 років і 9 місяців, після смерті Сталіна, а в 1991 році реабілітувався. Федір Йосипович, якому вже на той час було 30 років, повернувся до рідного міста, у 53-му взяв шлюб зі Оленою Михайлівною, з нею у мирі і злагоді прожив 62 роки, народив трьох дочок, мають трьох внуків та вісім правнуків.

DSC_0064Чимало всякого побачив та зазнав на своєму віку п. Луценко. Здається, старість мав би заслужити спокійну та щасливу, однак, розповідаючи про минувшину, не може з гіркотою не згадати сьогодення. Виявляється, людина, яка перемогла смертельну хворобу, тоталітарний режим, несправедливість зазнає поразки від бюрократії.

DSC_0066Проблемою всьому, як не парадоксально, є Перемога, а саме, вулиця на якій він мешкає і яку, як він каже, вже 60-ть років ніхто не ремонтував. Розповідає, що її латали, але це ні до чого не привело, окрім як підняло дорогу, а вода, що назбирується на ній, затікає у двори. Затоплює подвір’я реабілітованого і два ярки, що проходять його землями від вулиці Комарова до вулиці Перемори. Каже, що під час сильних дощів ярки засмічуються та переповнюються і виходять зі своїх берегів та течуть садибою. Наслідки таких затоплень показує на фундаменті будинку, який пішов тріщинами, та підвал повний сирістю зі слідами води на стінах. Від постійних підтоплень влітку фундамент кришиться, а взимку замерзає. Зізнається, більше не сила терпіти, як і не під силу з дружиною самотужки чистити яр. Адже, давніше, хоч текла лише вода, а зараз і всі каналізаційні нечистоти. Бідкається, що вигрібні ями у жителів горішньої вулиці не у всіх є, от і виходить так, що все їхнє «добро» тече у ярок, а часто густо і його подвір’ям. Дошкулив такий стан речей подружжю добряче, бо з усними скаргами оббили пороги міської ради всіх скликань та неодноразово звертались до санепідемстанції, але наразі всі бездіють. Скільки ще доведеться жити у таких умовах – не знає. Сам ні сил, ні коштів на ремонт яру немає, залишається хіба надія, що все ж відповідні інстанції нарешті за 60-ть років виконають свою роботу та відремонтують і вулицю, і яр.

Олександра БУДЛЯНСЬКА,

студентка ЛНУ ім. І.Франка.

Рахівщина в роки Другої світової війни

Друга світова війна вразила світ жорстокістю та страшними людськими жертвами. Однак найбільших втрат людство зазнало не на полі бою, а від притуплення притаманної людині моралі. Брехня і лицемірство, замовчування та перекручування фактів продовжувалися і після війни. При цьому, характерні вони не лише для радянських дослідників та ідеологічних функціонерів, а й для авторів публікацій «демократичного заходу». При вивченні історії нашого краю вражає дуже вузька джерельна база. Це призводить до виникнення численних «білих плям», поширення відвертих пліток, створення «кабінетних» дат та ідеологічних штампів. Взяти в руки документ, вміти ним розумно скористатися слід навчитися у школі. Адже жити в правовому полі держави одночасно легко і … дуже складно.
Інтерес до вивчення по­дій Другої світової війни на Рахівщині виник давно. Са­ме учні першими поча­ли ставити «незручні» запитан­ня про кількість загиблих земляків, про місця бо­їв та хід вигнання фашистських загарбників з краю. Закономірною була і пропозиція школярам долучитися до пошукової та дослідницької роботи.
«Маленька» операція одного корпусу, визволення одного селища, міста, кількох сіл, доля сотень людей ставали, як виняток, предметом досліджень ентузіастів-краєзнавців. Cлід відзначити багаторічну працю вчителя історії Молдавчу­ка В.С., який в непростих умовах домігся доступу до архівних матеріалів, встановив імена понад чотирьох сотень ра­дян­­сь-­ ких вояків та сприяв увічненню їхньої пам’яті.
Вивчаючи наукові публікації з цієї теми, саме учні звернули увагу на натягнутий схематизм та деякі фактографічні розбіжності щодо датування та висвітлення подій. Отримавши перші архівні дані, ми зрозуміли, що нас чекає серйозний об’єм невивченого матеріалу.
Перепоховання солдатів-розвідників 138-ої стрілкової дивізії у Ясінях (листопад 2012 року) посприяло появі низки звернень від сімей загиблих воїнів. Саме вони та інтерес дітей стали основним поштовхом до появи Інтернет-проекту «Рахівське регіональне об’єднання «Пошук» та серії учнівських проектів. Наразі маємо понад 70 тисяч входжень на сайт із 49 країн світу, що вселило віру про серйозну суспільну значимість та важливість справи, яку започаткували та продовжуємо. Особливо радує, що учні зацікавилися дослідницькою діяльністю й не полишають її після закінчення школи.
У процесі роботи, за сприяння ВГО «Союз «Народна пам’ять», Європейської партії України ми домоглися ширшого доступу до автентичних архівних матеріалів, наукових і науково-популярних публікацій та мемуарної літератури. Спра­вжнім дивом для нас та наших вихованців стали: сканкопії звітних карт бойових дій 17-го Гвардійського корпусу з 29 вересня 1944 р. до 15 жовтня 1944 р., карти бойових дій 18-ої армії, списки безповоротних втрат військових частин та з’єд­­нань, щоденники бойових дій, нагородні документи, копії донесень та звітів, матеріали ділової переписки. Хто міг подумати, що документи з грифом «Таємно» та навіть «Надзвичайно таємно» стануть доступними звичайним сільським вчителям та їхнім учням?
Робота з цими документами дуже швидко розвіяла міф про порядок у документах німецької та угорської армії, засвідчила про недосконалий облік вій­сь­кових втрат у Радянській армії. На наше здивування, радянські документи виявилися профе-сійнішими, містили прив’язки до топографічних карт, чітко встановлювали місця боїв, поховань та були добре збережені.
Окремо слід процитувати фра­гмент листа, який отрима­ли 23.05.2013 року: «… Мой дядя, красноармеец Семенов Василий Васильевич, 1902 года рождения … будучи в составе 165 отдельной штрафной роты 8-ой Армии погиб в районе высоты 1707,0 возле Керешмезе… Помагай Вам Бог и дай всем здоровья». Цей та інші документи поставили перед нами завдання встановити перелік частин, які брали участь у боях в районі Рахівщини. Цікавими стали нам і учням шкіл питання про перебіг подій та долі солдатів.
З’ясовуючи перелік час­тин, які визволяли наш край, учні та вчителі – учасники проек­ту «Пам’ять, що єднає Україну», встановили низку невідомих на той час частин та підрозділів 17-го гвардійського корпу­су та частин підсилення. Найсуттє­вішими були номери польових пошт військових час­тин, що відкривало шлях до розши­рення джерельної бази дос­ліджень, та невідомі до цього часу номери і назви підрозділів підсилення, які не входили до згаданого корпусу, зокрема: 165-а окрема штрафна рота 18-ої армії; 2-ий окремий гірськов’ючний дивізіон; 38-ий дивізіон бронепоїздів та ін.
Дослідження документів призвели до введення в обіг пошуковців низки документів, серед яких – список безповоротних втрат 165-ої ОАШР цього періоду, схеми поховань, тощо.
Робота з історичним джерелом, окрім всього іншого, може принести і позитивні емоції – радість відкриття. Саме так можна назвати учнівську роботу одинадцятикласниці Лілії Яблонецької, яка доповнила біографію історичної особи. Сучасникам добре відоме прізвище генерала Петра Григоренка. Це – відомий українець, дисидент, борець за права кримських татар, військовий, якого радянський уряд після знущань у психлікарнях вигнав до США. Однак, в жодному з відомих досліджень не вказувалося, що підполковник Григоренко, начальник штабу 8-ої Ямпільської дивізії і знаменитий дисидент – одна і та ж особа. Це відкриття дозволило ознайомитися зі спогадами генерала, виданими в Нью-Йорку, де і описуються події, які стосуються вигнання фашистських загарбників з території сучасної Рахівщини.
Готуючись до захисту уч­­ні­в­ського проекту з робочою назвою «Де була би сьогодні Європа», учні та вчителі під­готували унікальну базу даних полеглих воїнів, над якою працювали досить давно. Першими в Україні учні Ясінянської №2 та Видричанської шкіл за­­­­­стосували унікальний спо­­­сіб систематизації зібраного матеріалу. Понад 4000 до­ку­­­­­­­мен­­тів лягли в осно­ву до­­слідження та сис­те­ма­тизовані учнями. Названі прізвища визволителів Європи – наших земляків привернули увагу європейської інтелігенції, в тому числі в Україні.
Стосовно датування осно­в­них подій цього періоду. Визначення єдиної дати визволення краю 14 жовтня 1944 року викликало в учнів низку запитань і тверде переконання, що Рахівський район визволила 2-га парашутно-десантна дивізія полковника Чорного, яка одночасно десантувалася на Ясіня, Рахів, Богдан … Багато зусиль витратили, щоб з’ясувати, що така дивізія справді входила до складу 17-го гвардійського корпусу, але була з нього виключена та вела бойові дії в районі сучасного смт. Воловець. Дані, які маємо сьогодні, дозволяють стверджувати, що угорські та німецькі війська покинули Ясіня (тоді Керешмезе) 28 вересня і більше до нього не поверталися. Рахів війська покинули з 15 на 16 жовтня, а на 12 год. м. ч. 16 жовтня командири доповіли про повне визволення міста, при чому дві військові частини майже одночасно. Стосовно Богдана, Бичкова та інших сіл району, дати уточнять наступні учнівські дослідження. Знаючи любов радянських чиновників до уніфікації процесів, розмов про те, «як має бути», які незмінно закінчувалися для опонента запитанням «Што? Совєтская власть нє нравится?», – робимо проміжний висновок про те, що 14 жовтня – «кабінетна» дата. Її мета – не дозволити належним чином відзначати свято Покрови Пресвятої Богородиці (необхідно було обов’язково прийти на мітинг).
Різною була доля пере­мо­ж­­ців. Учні здійснили дослідження, встанови­ли біографії командирів та їхні біографічні дані пі­слявоєнного періоду. Багато з них свого часу від­ві­дали наш край, з деякими учасниками боїв та їхніми нащадками у нас встановилися дружні, приятельські стосунки. Нам стали відомі випадки, ко­­ли люди, прізвища яких викарбувані на меморіалах, на щастя, після війни були живі, окремі з них довго жили на території району, у них тут народилися діти … Однак наявні матеріали вимагають доповнень. «Історію краще видно здалеку» – скаже наш сучасник, автор світового бестселера «Європа» Норман Дейвіс, а робота з учнями над проектами переконала нас, що її потрібно бачити зблизька, біля себе.
«Копнувши архіви, ми зро­зуміли, що сотні солдатів залишилися в горах» – скаже пред­ставник пошуковців В.До­рофєєв при пере­похованні воїнів у Ясінях. Долучилися до роботи в архівах і ми, та сьогодні твердо переконані, що далеко не всі воїни знайшли вічний спокій на меморіальних кладовищах нашого району. Знати і вірити, що твоя праця потрібна – одна з відомих формул щастя. Дуже хочемо, щоб наші вихованці та читачі знали історію рідного краю, вірили в щасливе майбутнє.
Учнівський час – не без­­­­­­­межний. Наші учні розійшлися по світу. Зараз це – поважні люди, іноді з іншими прізвищами, але ми їх називаємо так, як вони закарбувалися у пам’яті: Володя Тимчук, Оксанка Фукаляк, Тетянка Чубернат, Віта Штодлер, Світлана Павлючок, Марія Ретізник, Михайло Рекрутяк, Микола Карабінюк … Саме учнівські реферати та повідомлення, жваві гарячі оченята є могутнім каталізатором дослідницької діяльності в галузі краєзнавства і не тільки…
Окремо нас турбує доля наших земляків – визволителів Європи, воїнів, яких закликали до війська інші держави. Адже померли старенькі батьки, втративши кровинку, як правило не народилися діти… І лише ми, вдячні нащадки, маємо пам’ятати про них поминальними молитвами.
«Пам’ять, що єднає Ук­ра­їну» – так назвали серію за­ходів учні наших шкіл, маючи на меті сказати людям, що найважливіше для нас сьогодні – мир. Провели їх в позаурочний час та належним чином висвітлили на сайті «Рахівського регі­ональ­ного об’єднання «Пошук» (www.poshuk.ucoz.ua). Основний результат заходів – підготовка до передачі священикам різних конфесій списку з іменами 603 земляків, які загинули в роки страшної Другої світової війни у військах різних держав.
Пам’ять про минуле – не­об­хідність для сьогодення та запорука щасливо­го майбутнього. Жорстока війна на схо­ді України не в останню чергу вибухнула тому, що ми почали забувати уроки Другої світової. Ідеологи-терористи з філі­гран­ною точністю використали майже непомітні розбіжності у трактуванні не завжди основних подій нашої історії. Лише практична робота, пря­мий дотик до історії нашого краю можуть привести учнів до висновку, що історія повинна об’єднувати народи, людей, акцентувати увагу на спільних позитивних моментах, а не бути причиною ворожнечі, воєн, загибелі людей.
«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими названі будуть» – пише Біблія. Саме тому сьогодні, як ніколи, кожному з нас надважливо знати, ким він хоче бути? Якщо не миротворцем, сином Божим, то ким?
Завершується ро­­­­­­бота над рукописом книги «Рахівщина в роки Другої світової війни». Є надія на те, що у наш непростий час, за підтримки добрих людей, видання побачить світ. У книзі зможемо детальніше висвітлити події, опублікувати найважливіші документи. Просимо всіх, хто хоче долучитися до цієї роботи, зареєструватися на згаданому сайті, або звертатися письмово на адреси наших шкіл.
Бийло МЕРКЛО,
вчитель історії та предмета «Захист Вітчизни» Ясінянської ЗОШ № 2,
Ярослав БАРАНЮК,
вчитель інформатики та предмета «Захист Віт­чизни» Видричанської ЗОШ.