Передплатний індекс видання – №61821. е-mail: zorya01@mail.ru, zorya01@ukr.net

Обсерваторія на горі Піп Іван – «Білий слон»

1-32

Споруда колишньої старої польської метеорологічної обсерваторії розташована на горі Піп Іван, яку ще називають Чорна Гора (одна з гір Чорногірського хребта з висотою 2028 м. над рівнем моря), десятки років приваблює туристів. Основною її своєрідністю є те, що вершина увінчана грандіозною напівзруйнованою, кам’яною, як фортеця, будівлею. Це – обсерваторія, яка призначалась для астрономічно-метереологічних досліджень. Узимку будівля так «обростала» снігом і льодом, що поляки назвали її «Білим слоном».
Після Першої світової війни у Польщі постало питання про будівництво нової обсерваторії, бо існуюча Варшавська ставала все меншпридатною для астро­номічних спостережень.
У 1935 році з ініціативи По­ль­ської наукової академії, Міні­стерство військово-повітряної оборони країни (за іншими джерелами, в будівництві брали участь також французькі буді­вельники) взялося споруджувати астрономічно-метеорологічну обсерваторію. Символічний камінь у фундамент заклали влітку 1936 року. Засновником обсерваторії виступив генерал Леон Бербецький, виконавцем робіт – капітан Антонєвич, нагляд за будівництвом вів Адам Мейснер. Згідно з проектом архітекторів К. Марчевського та Й. Погоського – це мав бути замок оригінальної форми, адаптований до суворих погодних умов високогір’я та навколишнього ландшафту. Автори передбачили широке використання місцевого будматеріалу – каменю-пісковику. Це значно полегшило транспортування й зменшило витрати на будівництво.
Для втілення величного проекту польська влада залучила до роботи багато людей з гуцульських сіл (з галицького боку). Вони займалися прокладанням по гірських крутосхилах дороги. Трудилися тут сотні гуцулів різного віку. Керував роботами єврей Гейзер Гертнер. На висоті 2028 метрів вода цінувалася на вагу золота. У підвальному приміщенні знаходились спеціальні двигуни, котрі обігрівали будинок. А морози взимку сягали тридцяти чи й сорока градусів. Та, незважаючи на суворі умови й клімат, біля обсерваторії зробили парники, в яких вирощували помідори й огірки.
Місцевий камінь та деревину везли на гору кіньми, несли в руках і на спині. Те саме було з майже 800 тонами будівельних матеріалів, які доставляли від залізничної станції Ворохта (майже 70 кілометрів). Особливо важко було транспортувати 33 ящики з обладнанням, найгроміздкіший з яких важив 950 кілограмів.
Товщина стін першого поверху, зі сходу – двохповерхового, з заходу – п’ятиповерхового будинку, товщиною 1,5 м, на поверхах досягає 1-го м. З південної сторони до будівлі приєднане крило, подібне до кола, в якому, в куполоподібному приміщенні, діаметром 6 м. що обертається, був розташований телескоп-астроґрафанглійського виробництва.
Стіни обсерваторії виклали з каменю-пісковику, який лупали з величезної скелі на вершині. Щоб мати пісок, товкли каміння, а щоб стіни були міцніші, крім цементу в розчин додавали білок курячих яєць. Товщина стін цокольного поверху становила метр двадцять п’ять сантиметрів. Ззовні стіни не тинькували. Для утеплення приміщень з внутрішнього боку між сухим тиньком і кладкою робили прошарок із просмоленого корка. Коркове дерево доставляли океаном з Африки до Франції, потім залізницею до Варшави, а далі – до Ворохти. Звідти кіньми возили у Шиберне, а тоді на плечах – до вершини.
Обсерваторію урочисто від­к­рили 29 липня 1938 року. Будівля мала форму дзеркального відо­браження латинської літери «L». Споруда складалась з готелю, який зі східного боку мав два поверхи, а із західного, завдяки розташуванню на рельєфі, – п’ять рівнів, а також із господарської прибудови та вежі. Башту-ротонду, де згодом встановили телескоп, звели на південному боці. Вона з’єднувалася з головним корпусом переходом по першому поверху. На верхній рівень ротонди вели кам’яні спіральні сходи. Башту увінчував мідний купол діаметром десять метрів, що відкривався автоматично. Над метеорологічним приміщенням розташовувався оглядовий майданчик.
У готельному будинку – коридорна система розміщення кімнат. Зі східного боку до основного корпусу прибудували господарсько-технічний блок із допоміжними приміщеннями та котельнею. В будинку було 43 кімнати і 57 вікон. Серед них – конференц-зала, підлога, вистелена художнім паркетом, помешкання керівника обсерваторії, інші житлові кімнати, їдальня, кабінети, зала для метеоінструментів, готель і приміщення для зв’язку. У підвалі обладнали акумуляторну та котельню. З допомогою двох могутніх електронасосів із заходу (з угорської сторони) до будинку підвели водогін (в інших джерелах зустрічаються дані про те, що в будинку було погано з водою, бо, бажаючи зекономити при будівництві, не проклали водогін, тому взимку топили сніг, а влітку носили воду за півкілометра від джерела). Також була встановлена центральна система опалення і підігріву води. Обсерваторія мала локальну електростанцію. На стінах збереглися кронштейни, на які кріпилися металеві ліхтарі. Над головним входом були стилізований герб-орел і напис польською мовою: «Обсерваторія астрономо-метеорологічна ім. Маршала Пілсудського». Територію обсе­рваторії обгородили кам’яним муром. Головний під’їзд та стежки вимостили каменем.
Звичайно, за несприятливих погодних умов обсерваторія тижнями перебувала в повній ізоляції від зовнішнього світу, зв’язок з яким підтримувався лише за допомогою азбуки Морзе, найближчий лікар мешкав аж за сорок кілометрів. Однак, побутові умови персоналу були досить комфортними. Раз на рік малими ємкостями завозили сюди з «великої землі» гас (нафту), причому бочки доставляли до підніжжя гори, а потім на конях до обсерваторії. Харчовими продуктами запасалися двічі на рік, хліб пекли на місці. Цілий рік персонал у власній теплиці збирав урожаї свіжих огірків, помідорів та зелені. Зберігався великий запас іншого продовольства. Роботу в пральні та на кухні також виконували спеціально найняті працівники.
На той час за своєю зна­чимістю обсерваторія на Піп-Івані була на другому місці в Європі після французької у Піренеях і на шостому – у світі.
Головним астрономічним інструментом був астрограф з об’єктивом 33 сантиметри у діаметрі, виробництва фірми “Sir Howard Hrabb Parson&Co”, Ньюкасл (Великобританія). Його замовляли в Шотландії, в Единбурзі. Цей прилад ще восени 1937 року доставили до Польщі, відтак транспортували на гору. Крім астрографа, з Единбурга надійшло ще декілька вимірювальних приладів. На астрографі велись фотографічні спостереження великих і малих планет, комет та змінних зірок. Рух телескопа забезпечували двигуни, автоматично регульовані спеціальним хронометром із секундними контактами. Астрограф містився в куполі діаметром шість метрів, який теж обертали електродвигуни. Через отвір у куполі проводили астрономічні спостереження. Це було можливо тільки вночі, та й то за ясної погоди і чистого неба. З вчених тут працював астроном Хмелевський.
У 1938-1939 роках працівники обсерваторії отримали багатий матеріал спостережень, на основі якого були підготовлені наукові праці.
Перше обсерваційне фотографування новим апаратом виконав у 1937 році Мацей Бєліцький. Йому вдалося отримати 4 фотографії планетоїда Інтерамня. Кількома місяцями пізніше було зроблено дві фотографії комети Юрофф-Ахмаров-Гассель. Навесні 1939 року до роботи в обсерваторії приступив доктор Володимир Зон. Він фотографував зірки у двох кольорах, які вирізнялися інтенсивністю свічення на чорно-білих фотознімках. У квітні цього ж року, за дорученням професора Камінського, до обсерваторії прибув магістр Стефан Щирбак для проведення астрономічної роботи. Тоді він здійснив близько 70 візуальних оцінок яскравості миготливих зірок, виконав серію малюнків з обертання Марса, визначив 6 позицій комети Брукса.
В обсерваторії постійно пере­бував загін польських прикор­до­нників, оскільки по Чорногірському хребту проходила лінія польсько-чехословацького, а з березня 1939-го – польсько-угорського кордонів.
Початок Другої світової перервав звичний плин життя обсерваторії. Припинився телефонний зв’язок із Варшавою, почався нелегальний перехід кордону, персонал почав готуватися до евакуації. Працівники обсерваторії евакуювали найцінніше обладнання: п’ять лінз великого діаметра і дві меншого, два мікроскопи і два хронометри. Усе це потрапило у листопаді 1939 року до Будапештської астрономічної обсерваторії, а під кінець війни – до Відня, звідки повернулося до Польщі в перші повоєнні роки. Змонтований трилінзовий об’єктив знаходиться у Шльонському планетарії в Сілезії. Об’єктив рефрактора служив кілька років в Островіку для візуального спостереження слабих змінних зірок.
Після поділу Польщі, в 1939 році, а згодом окупації Захі­дної України радянськими війсь­ками, у вересні цього ж року, обсерваторія постановою Ради народних комісарів УРСР 2 січня 1940 р. була передана до відання Академії Наук УРСР у керівництво академіка О. Я. Орлова. За короткий час тут створили метеогрупу, механічну майстерню, медичну амбулаторію. Було встановлено флюгер, опадоміри, барометри та інше обладнання. Метеорологічна група щогодинно вела спостереження. Обсерваторія почала регулярно подавати метеотелеграми в бюро прогнозів українського управління гідрометеослужби. Метеорологічні спостереження тут проводились до червня 1941 року. Але невдовзі війна наблизилася до кордонів СРСР, і покинуту обсерваторію в цьому ж році зайняли угорські війська. Наукою угорці займатися не стали, а фортеця слугувала для повітряного та артилерійсьго пункту спостереження угорської армії гонведів (проіснував до 1944 року).
В травні 1942 року до «Білого слона» навідався німе­цький ко­місар астрономічних обсе­рваторій К. Вальтер, який дав розпорядження металеві частини астрографа перевезти до окупованого фашистами Львова. Вони деякий час зберігались у фізичному корпусі Львівського державного університету.
В післявоєнні роки відродити колишнє чудо архітектури і техніки було не під силу. А невдовзі місцеві мешканці розтягли з неї все, що являло якусь цінність, зокрема, мідні листи з куполу та даху обсерваторії. Із них вони зробили великі чани, в яких і зараз варять сир на навколишніх полонинах.
Наступними роками діяль­ність обсерваторії більше не від­новлювалася. І лише в часи не­залежності України, на колишню будівлю обсерваторії звернули увагу. У жовтні 1996 року в м. Яремче на Івано-Франківщині, відбулася науково-практична нарада «Метеоролого-астрономічна обсерваторія на горі Піп-Іван», в якій взяли участь представники різних установ України і Польщі. На нараді обговорювалася можливість відбудови та відновлення діяльності обсе­рваторії. Незважаючи на 50 років запустіння та руйнації, фундаменти та стіни будівлі збереглися у задовільному стані. Протягом 1998–2010 років було проведено 12 літніх українознавчих експедицій до обсерваторії на гору Піп Іван. На основі доступних літературних джерел та одержаних експедиційних матеріалів здійснено історичну реконструкцію будівництва цієї споруди.
Влітку 2013 року, на базі кіль­кох кімнат обсерваторії, було створено та облаштовано окремий рятувальний пост для проживання. У 2015 році виведено димохідну трубу в комин, вичищено комірчину навпроти житлової кімнати рятувального посту, змонтовано лежаки, шафки для речей та сушіння дров, проведено часткову електрифікацію та освітлення приміщення. Облаштовано дві кімнати для туристів в перешийку нульового поверху, де встановлені двері, вікна та дощаний настил. Закладено камінням основний вхід в обсерваторію у зв’язку з засмічуванням її туристами у зимовий період тощо.
Василь ПОПОВИЧ,
краєзнавець.
Використана література:
Пилип’юк А., Цвиг Н. «Проблеми «Білого слона» в рекреаційному туризмі Українських Карпат», 2010.
Соколовський З. «Унікальна високогірна обсерваторія на горі Піп Іван», 2004.
Кобилюк В. «Хто врятує Білого слона». Карпати. Туризм. Відпочинок. − 2005, №3.

Провідний гуцул з Ясіня Василь Попадюк-Базь

До провідних ясінянських гуцулів другої половини ХІХ – першої чверті ХХ ст. належав Василь Попадюк-Базь,
умілий будівельник, різьб’яр, садівник, пасічник

Народився 1849 року, в Ясінях, за Австрійської імперії. Уже в дорослому віці його діяльність свідчить, що це був добрий організатор і керівник та ґазда, а ще й громадський діяч. Серед гуцулів мав славу вмілого будівельника, адже прийняв активну участь у плануванні і виконанні робіт по будівництву, з участю місцевих людей, залізничної станції в населеному пункті. Його потім перевірила і затвердила на цій посаді урядова австро-угорська комісія. Він також прославився як будівничий двоповерхового вокзалу в Ясінях у 1893-1895 рр. під час прокладання залізниці від Мараморош-Сеготу до головного Карпатського хребта, тобто через Рахівщину, який був розбомблений радянською авіацією в жовтні 1944 року під час двотижневих боїв за звільнення населеного пункту від мадярських військ. Вокзал ясінці тоді називали «Великою Швецією», в якому було розміщено кабінети начальника станції і чергових, зал очікування, великий ресторан та приватне приміщення начальника. Завершення будов було відзначено урочистим прийняттям гуцульської делегації у м. Кошіце (тепер у Словаччині), куди прибув і сам цісар Франц Йосиф І Габсбург. Першим потягом туди приїхали й гуцули з Ясіня на чолі з Василем Попадюком. Там вони отримали багато похвал й нагород і на пропозицію цісаря залишилися в Кошицях ще на кілька днів.
Перед Першою світовою війною В. Попадюк організовував гуцулів на виконання контрактових робіт в бутинах по вирубуванню лісів і потім по залісненню молодими смерічками вирубаних ними площ. Як більшість гуцулів, він був добрим різьбарем мистецько виконаних барілочок до вина та коновочок для меду, сметани, масла, бринзі, гулянки, усяких боклажиків, дерев’яних мисок, сільничок, тарілок, ложок, вилок, хрестиків, топірців тощо. Ці речі різьбив або випікав на твердих висохлих дерев’яних заготовках, прикрашаючи їх гуцульською орнаментикою та семантикою, навички чого передав своїм нащадкам. Василь Попадюк займався й громадськими справами, допомагаючи гуцулам піднятись на вищий рівень свого розвитку. Так, збудував у своїй майстерні прекрасний ручний млин із багатьма зазубреними колесами, яким під час війни і ще довго після неї користувалися багато місцевих людей не тільки із Ясіня, але й із сусідніх сіл. Щоліта був провідним гуцулом на багатьох полонинах, перебуваючи на них з худобою від першого дня виходу аж до кінця сезону, до Покрови. Був дорадником Сільської управи, його праця високо цінилася ясінянськими гуцулами, його слово було авторитетом для земляків.
Крім того В. Попадюк-Базь був добрим садівником і пасічником, завжди плекав у своєму розкішному саду від 50 до 70 вуликів бджіл. Сам був статечний господар Ясіня. Високого зросту, міцної будови і гарного вигляду. Він вважався найкращим господарем в селі.
Довгий час був в Управі кураторії місцевих церков, зокрема – головним куратором церкви Вознесіння Господнього, яку в народі називають Струківською. Майже на кожному дзвоні цієї церкви були ініціали Василя Попадюка, адже він їх замовляв. Дарував, крім дзвонів, щедро й інші речі церковного вжитку. У наш час ця церква увійшла до числа українських дерев’яних церков, включених до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Помер цей помітний гуцул на 76-му році життя 1925 року. Похорон був надзвичайно багатолюдний і величавий, адже ховали його три священики: о. парох Степан Бачинський, о. парох Ровній і місцевий католицький парох.
Микола ВОЛОЩУК,
кандидат біологічних наук, КБЗ,
Микола ТКАЧ,
історик.

Переможець тоталітарного режиму зазнає поразки від бюрократії

Тридцяті та сорокові роки були найкривавішими сторінками людської історії. Це час, коли перемога здобувалась дорогою ціною, знецінених людських життів. Час, коли території переходили з рук у руки, змінюючи одну владу на іншу, а заручниками політичних ігор ставали люди. Одиним із тих, доля якого потрапила під колеса тоталітарних машин є і наш земляк, реабілітований політв’язень – Федір Йосипович Луценко.

Сивочолий 93-річний дідусь дуже жвавий та привітний, живе у своєму будинку в Рахові на вулиці з символічною назвою «Перемога». На підтвердження, що відсидів термін та реабілітований показує посвідчення. А на питання за яку провину був позбавлений волі, відповідає трьома словом: «Час був такий». Народився і виріс Федір Йосипович за часів Чехо-Словаччини, навчався та входив до скаутської організації «Пласт». Коли Чехо-Словаччина втратила незалежність, а Закарпатські землі анексувала Угорщина 18-ти літнього хлопчину Федора угорська армія призвала на службу, не питаючи згоди. У її лавах воював, а в 1945 р. в Австрійському Інзбруку потрапив  у полон  до американських військ, звідти, як розповідає п. Луценко, вдалось втекти, але того ж року за іронії долі потрапив у полон до Росії. Два роки полоненого, так як він був українець, переправляли до Львівського суду. На вирок чекав у тюрмі на вул. Підзамче, там встиг і сидіти у камері смертників. Каже, що за гратами співали українських пісень та Український гімн, але суд 11 вересня 1947 р. вирішує, що молодий хлопець повинен відбути термін у десять років.

DSC_0056За часів свого перебування у таборах політв’язнів розповідає, як важко працював на земляних роботах, щоб отримати скибку чорного хліба за викопану вічну мерзлоту. «Хліб давали лише за виконану норму робіт, якщо не викопав, то і не поїв»,  – каже колишній політв’язень. Розповідає також, як боровся зі страшною цингою, котрою тоді у таборах захворів, і як набрякали ноги, а м’язи відділялися від кісток, важив всього 30 кілограм. Омріяна свобода прийшла за 5 років і 9 місяців, після смерті Сталіна, а в 1991 році реабілітувався. Федір Йосипович, якому вже на той час було 30 років, повернувся до рідного міста, у 53-му взяв шлюб зі Оленою Михайлівною, з нею у мирі і злагоді прожив 62 роки, народив трьох дочок, мають трьох внуків та вісім правнуків.

DSC_0064Чимало всякого побачив та зазнав на своєму віку п. Луценко. Здається, старість мав би заслужити спокійну та щасливу, однак, розповідаючи про минувшину, не може з гіркотою не згадати сьогодення. Виявляється, людина, яка перемогла смертельну хворобу, тоталітарний режим, несправедливість зазнає поразки від бюрократії.

DSC_0066Проблемою всьому, як не парадоксально, є Перемога, а саме, вулиця на якій він мешкає і яку, як він каже, вже 60-ть років ніхто не ремонтував. Розповідає, що її латали, але це ні до чого не привело, окрім як підняло дорогу, а вода, що назбирується на ній, затікає у двори. Затоплює подвір’я реабілітованого і два ярки, що проходять його землями від вулиці Комарова до вулиці Перемори. Каже, що під час сильних дощів ярки засмічуються та переповнюються і виходять зі своїх берегів та течуть садибою. Наслідки таких затоплень показує на фундаменті будинку, який пішов тріщинами, та підвал повний сирістю зі слідами води на стінах. Від постійних підтоплень влітку фундамент кришиться, а взимку замерзає. Зізнається, більше не сила терпіти, як і не під силу з дружиною самотужки чистити яр. Адже, давніше, хоч текла лише вода, а зараз і всі каналізаційні нечистоти. Бідкається, що вигрібні ями у жителів горішньої вулиці не у всіх є, от і виходить так, що все їхнє «добро» тече у ярок, а часто густо і його подвір’ям. Дошкулив такий стан речей подружжю добряче, бо з усними скаргами оббили пороги міської ради всіх скликань та неодноразово звертались до санепідемстанції, але наразі всі бездіють. Скільки ще доведеться жити у таких умовах – не знає. Сам ні сил, ні коштів на ремонт яру немає, залишається хіба надія, що все ж відповідні інстанції нарешті за 60-ть років виконають свою роботу та відремонтують і вулицю, і яр.

Олександра БУДЛЯНСЬКА,

студентка ЛНУ ім. І.Франка.

Рахівщина в роки Другої світової війни

Друга світова війна вразила світ жорстокістю та страшними людськими жертвами. Однак найбільших втрат людство зазнало не на полі бою, а від притуплення притаманної людині моралі. Брехня і лицемірство, замовчування та перекручування фактів продовжувалися і після війни. При цьому, характерні вони не лише для радянських дослідників та ідеологічних функціонерів, а й для авторів публікацій «демократичного заходу». При вивченні історії нашого краю вражає дуже вузька джерельна база. Це призводить до виникнення численних «білих плям», поширення відвертих пліток, створення «кабінетних» дат та ідеологічних штампів. Взяти в руки документ, вміти ним розумно скористатися слід навчитися у школі. Адже жити в правовому полі держави одночасно легко і … дуже складно.
Інтерес до вивчення по­дій Другої світової війни на Рахівщині виник давно. Са­ме учні першими поча­ли ставити «незручні» запитан­ня про кількість загиблих земляків, про місця бо­їв та хід вигнання фашистських загарбників з краю. Закономірною була і пропозиція школярам долучитися до пошукової та дослідницької роботи.
«Маленька» операція одного корпусу, визволення одного селища, міста, кількох сіл, доля сотень людей ставали, як виняток, предметом досліджень ентузіастів-краєзнавців. Cлід відзначити багаторічну працю вчителя історії Молдавчу­ка В.С., який в непростих умовах домігся доступу до архівних матеріалів, встановив імена понад чотирьох сотень ра­дян­­сь-­ ких вояків та сприяв увічненню їхньої пам’яті.
Вивчаючи наукові публікації з цієї теми, саме учні звернули увагу на натягнутий схематизм та деякі фактографічні розбіжності щодо датування та висвітлення подій. Отримавши перші архівні дані, ми зрозуміли, що нас чекає серйозний об’єм невивченого матеріалу.
Перепоховання солдатів-розвідників 138-ої стрілкової дивізії у Ясінях (листопад 2012 року) посприяло появі низки звернень від сімей загиблих воїнів. Саме вони та інтерес дітей стали основним поштовхом до появи Інтернет-проекту «Рахівське регіональне об’єднання «Пошук» та серії учнівських проектів. Наразі маємо понад 70 тисяч входжень на сайт із 49 країн світу, що вселило віру про серйозну суспільну значимість та важливість справи, яку започаткували та продовжуємо. Особливо радує, що учні зацікавилися дослідницькою діяльністю й не полишають її після закінчення школи.
У процесі роботи, за сприяння ВГО «Союз «Народна пам’ять», Європейської партії України ми домоглися ширшого доступу до автентичних архівних матеріалів, наукових і науково-популярних публікацій та мемуарної літератури. Спра­вжнім дивом для нас та наших вихованців стали: сканкопії звітних карт бойових дій 17-го Гвардійського корпусу з 29 вересня 1944 р. до 15 жовтня 1944 р., карти бойових дій 18-ої армії, списки безповоротних втрат військових частин та з’єд­­нань, щоденники бойових дій, нагородні документи, копії донесень та звітів, матеріали ділової переписки. Хто міг подумати, що документи з грифом «Таємно» та навіть «Надзвичайно таємно» стануть доступними звичайним сільським вчителям та їхнім учням?
Робота з цими документами дуже швидко розвіяла міф про порядок у документах німецької та угорської армії, засвідчила про недосконалий облік вій­сь­кових втрат у Радянській армії. На наше здивування, радянські документи виявилися профе-сійнішими, містили прив’язки до топографічних карт, чітко встановлювали місця боїв, поховань та були добре збережені.
Окремо слід процитувати фра­гмент листа, який отрима­ли 23.05.2013 року: «… Мой дядя, красноармеец Семенов Василий Васильевич, 1902 года рождения … будучи в составе 165 отдельной штрафной роты 8-ой Армии погиб в районе высоты 1707,0 возле Керешмезе… Помагай Вам Бог и дай всем здоровья». Цей та інші документи поставили перед нами завдання встановити перелік частин, які брали участь у боях в районі Рахівщини. Цікавими стали нам і учням шкіл питання про перебіг подій та долі солдатів.
З’ясовуючи перелік час­тин, які визволяли наш край, учні та вчителі – учасники проек­ту «Пам’ять, що єднає Україну», встановили низку невідомих на той час частин та підрозділів 17-го гвардійського корпу­су та частин підсилення. Найсуттє­вішими були номери польових пошт військових час­тин, що відкривало шлях до розши­рення джерельної бази дос­ліджень, та невідомі до цього часу номери і назви підрозділів підсилення, які не входили до згаданого корпусу, зокрема: 165-а окрема штрафна рота 18-ої армії; 2-ий окремий гірськов’ючний дивізіон; 38-ий дивізіон бронепоїздів та ін.
Дослідження документів призвели до введення в обіг пошуковців низки документів, серед яких – список безповоротних втрат 165-ої ОАШР цього періоду, схеми поховань, тощо.
Робота з історичним джерелом, окрім всього іншого, може принести і позитивні емоції – радість відкриття. Саме так можна назвати учнівську роботу одинадцятикласниці Лілії Яблонецької, яка доповнила біографію історичної особи. Сучасникам добре відоме прізвище генерала Петра Григоренка. Це – відомий українець, дисидент, борець за права кримських татар, військовий, якого радянський уряд після знущань у психлікарнях вигнав до США. Однак, в жодному з відомих досліджень не вказувалося, що підполковник Григоренко, начальник штабу 8-ої Ямпільської дивізії і знаменитий дисидент – одна і та ж особа. Це відкриття дозволило ознайомитися зі спогадами генерала, виданими в Нью-Йорку, де і описуються події, які стосуються вигнання фашистських загарбників з території сучасної Рахівщини.
Готуючись до захисту уч­­ні­в­ського проекту з робочою назвою «Де була би сьогодні Європа», учні та вчителі під­готували унікальну базу даних полеглих воїнів, над якою працювали досить давно. Першими в Україні учні Ясінянської №2 та Видричанської шкіл за­­­­­стосували унікальний спо­­­сіб систематизації зібраного матеріалу. Понад 4000 до­ку­­­­­­­мен­­тів лягли в осно­ву до­­слідження та сис­те­ма­тизовані учнями. Названі прізвища визволителів Європи – наших земляків привернули увагу європейської інтелігенції, в тому числі в Україні.
Стосовно датування осно­в­них подій цього періоду. Визначення єдиної дати визволення краю 14 жовтня 1944 року викликало в учнів низку запитань і тверде переконання, що Рахівський район визволила 2-га парашутно-десантна дивізія полковника Чорного, яка одночасно десантувалася на Ясіня, Рахів, Богдан … Багато зусиль витратили, щоб з’ясувати, що така дивізія справді входила до складу 17-го гвардійського корпусу, але була з нього виключена та вела бойові дії в районі сучасного смт. Воловець. Дані, які маємо сьогодні, дозволяють стверджувати, що угорські та німецькі війська покинули Ясіня (тоді Керешмезе) 28 вересня і більше до нього не поверталися. Рахів війська покинули з 15 на 16 жовтня, а на 12 год. м. ч. 16 жовтня командири доповіли про повне визволення міста, при чому дві військові частини майже одночасно. Стосовно Богдана, Бичкова та інших сіл району, дати уточнять наступні учнівські дослідження. Знаючи любов радянських чиновників до уніфікації процесів, розмов про те, «як має бути», які незмінно закінчувалися для опонента запитанням «Што? Совєтская власть нє нравится?», – робимо проміжний висновок про те, що 14 жовтня – «кабінетна» дата. Її мета – не дозволити належним чином відзначати свято Покрови Пресвятої Богородиці (необхідно було обов’язково прийти на мітинг).
Різною була доля пере­мо­ж­­ців. Учні здійснили дослідження, встанови­ли біографії командирів та їхні біографічні дані пі­слявоєнного періоду. Багато з них свого часу від­ві­дали наш край, з деякими учасниками боїв та їхніми нащадками у нас встановилися дружні, приятельські стосунки. Нам стали відомі випадки, ко­­ли люди, прізвища яких викарбувані на меморіалах, на щастя, після війни були живі, окремі з них довго жили на території району, у них тут народилися діти … Однак наявні матеріали вимагають доповнень. «Історію краще видно здалеку» – скаже наш сучасник, автор світового бестселера «Європа» Норман Дейвіс, а робота з учнями над проектами переконала нас, що її потрібно бачити зблизька, біля себе.
«Копнувши архіви, ми зро­зуміли, що сотні солдатів залишилися в горах» – скаже пред­ставник пошуковців В.До­рофєєв при пере­похованні воїнів у Ясінях. Долучилися до роботи в архівах і ми, та сьогодні твердо переконані, що далеко не всі воїни знайшли вічний спокій на меморіальних кладовищах нашого району. Знати і вірити, що твоя праця потрібна – одна з відомих формул щастя. Дуже хочемо, щоб наші вихованці та читачі знали історію рідного краю, вірили в щасливе майбутнє.
Учнівський час – не без­­­­­­­межний. Наші учні розійшлися по світу. Зараз це – поважні люди, іноді з іншими прізвищами, але ми їх називаємо так, як вони закарбувалися у пам’яті: Володя Тимчук, Оксанка Фукаляк, Тетянка Чубернат, Віта Штодлер, Світлана Павлючок, Марія Ретізник, Михайло Рекрутяк, Микола Карабінюк … Саме учнівські реферати та повідомлення, жваві гарячі оченята є могутнім каталізатором дослідницької діяльності в галузі краєзнавства і не тільки…
Окремо нас турбує доля наших земляків – визволителів Європи, воїнів, яких закликали до війська інші держави. Адже померли старенькі батьки, втративши кровинку, як правило не народилися діти… І лише ми, вдячні нащадки, маємо пам’ятати про них поминальними молитвами.
«Пам’ять, що єднає Ук­ра­їну» – так назвали серію за­ходів учні наших шкіл, маючи на меті сказати людям, що найважливіше для нас сьогодні – мир. Провели їх в позаурочний час та належним чином висвітлили на сайті «Рахівського регі­ональ­ного об’єднання «Пошук» (www.poshuk.ucoz.ua). Основний результат заходів – підготовка до передачі священикам різних конфесій списку з іменами 603 земляків, які загинули в роки страшної Другої світової війни у військах різних держав.
Пам’ять про минуле – не­об­хідність для сьогодення та запорука щасливо­го майбутнього. Жорстока війна на схо­ді України не в останню чергу вибухнула тому, що ми почали забувати уроки Другої світової. Ідеологи-терористи з філі­гран­ною точністю використали майже непомітні розбіжності у трактуванні не завжди основних подій нашої історії. Лише практична робота, пря­мий дотик до історії нашого краю можуть привести учнів до висновку, що історія повинна об’єднувати народи, людей, акцентувати увагу на спільних позитивних моментах, а не бути причиною ворожнечі, воєн, загибелі людей.
«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими названі будуть» – пише Біблія. Саме тому сьогодні, як ніколи, кожному з нас надважливо знати, ким він хоче бути? Якщо не миротворцем, сином Божим, то ким?
Завершується ро­­­­­­бота над рукописом книги «Рахівщина в роки Другої світової війни». Є надія на те, що у наш непростий час, за підтримки добрих людей, видання побачить світ. У книзі зможемо детальніше висвітлити події, опублікувати найважливіші документи. Просимо всіх, хто хоче долучитися до цієї роботи, зареєструватися на згаданому сайті, або звертатися письмово на адреси наших шкіл.
Бийло МЕРКЛО,
вчитель історії та предмета «Захист Вітчизни» Ясінянської ЗОШ № 2,
Ярослав БАРАНЮК,
вчитель інформатики та предмета «Захист Віт­чизни» Видричанської ЗОШ.

З історії Ясіня

images

Історія жодної держави, народу, села не існує окремо від світу. В різні часи відбувалися, і сьогодні відбуваються, дуже складні процеси. Сучасникам залишається лише по крупинках збирати дані, відбирати з них ті, які приносять користь, вчать не допускати минулих помилок, відновлюють правду, витирають гріх (брехню) та допомагають добре помислити над тим, що подумають про нас Господь Бог та нащадки, які будуть читати написане в майбутньому. Наразі ми говоримо лише про те, що добре вивчено, перевірено і має зміст сьогодні.
Вчені-етнографи та місцеві краєзнавці вважають, що заселення території, де зараз знаходиться селище Ясіня, відбулося через унікальну галузь тваринництва – відгінне скотарство. Здавна людей вабили зелені красуні полонини – найбільше, Богом дане багатство. Звідси і можлива гіпотеза щодо назви селища – «осенувати худобу», «осенівка» – «ясінь», яка повинна знайти гідне місце серед уже опублікованих, добре відомих та усталених. Влітку на альпійські луки (полонини) відганялася від хати худоба, що давало можливість зберегти найдорожче – землю. Вироблена (звільнена від лісу) земля донедавна в крові, цілими поколіннями цінувалася дорожче золота. Святішим був лише хліб. Щодо часу цього процесу, то знахідки археологів дають можливість віднести дату заселення на рубіж ІІ-І тисячоліття до н. е. (3-4 тисячі років тому), в добу існування легендарної Трипільської цивілізації.
З часу заснування селища у нас з покоління до покоління передається легенда про збереження Богом овець ґазди Струка. Зовсім недавно учні Ясінянської школи №2 з’ясували, що Струк – історична особа, яка проживала у населеному пункті. У документі його звуть Ладиславом.
Життя людей на території сучасного Ясіня в давні часи було складним та супроводжувалося постійними змінами кордонів держав сусідів. На початку ХVІ ст. до нашого краю, в черговий раз, насувалося страшне лихо – війна. У 1514 році Молдовське князівство, разом з українськими землями, потрапляють в залежність до Османської імперії, турецька влада створює на Буковині військово-адміністративну одиницю – Хотинську райю. Унаслідок поразки під Могочем (1526 р.) втрачає назалежність Угорщина. Закарпаття поділили на залежне від турків-османів Трансільванське (Семиградське) князівство та Австрійські Габсбурги (західна частина).
Дещо змінили наше ставлення до дати першої писемної згадки нові дані, зокрема і речові джерела, які переконують в тому, що нам слід сконцентрувати пошуки не на рубежі ХIV-XV, а перенести їх у ХІІ-ХІІІ ст. Вперше на це звернув увагу великий український історик Д.Дорошенко, а знайдений у районі села Богдан меч доби ХІІ-ХІІІ ст. лише підтверджує його думку.
Першою письмовою згадкою про наше селище більшість істориків вважають документ, датований 1555 роком. Однак оригінал, який би можна потримати в руках, зробити копію для місцевих музеїв віднайти не вдалося. У процесі роботи досліджено посилання на текст такого змісту: «Після смерті братів Драгів … (Драгобрат!?) у битві під Могочем … ». У одному з туристичних довідників знаходимо посилання та літопис і назву «Єзень» (1500 рік), однак відпрацювати цей документ належним чином поки не вдалося. Є й інші свідчення, які можуть віднести першу писемну згадку на роки, десятиліття. В процесі роботи зустрічалися й інші дати – 1497, 1500, 1553 рр. Робота з цими документами продовжується, вона вимагає багато часу та матеріальних затрат та належної підготовки дослідників. У 1583 році село передається у власність угорському феодалу Каролі, а з 1672 року – Бичківській казенній домінії. Саме з того часу розпочинається будівництво кляузур. Найбільша наша цінність – ліс – використовується для перевезення солі в Європу, будівництва кораблів, виготовлення меблів.
За переписом 1720 року в селі проживало 53 сім’ї. В 1724 р. було споруджено перше водоймище (місцева назва «гать») у Стебному.
У цей час простежується опришківський слід в історії села: у 1743 та 1745 рр. Ясіня відвідав легендарний ватаг Олекса Довбуш, якого бачили місцеві жителі в урочищі Білі Хрести. Гуцули активно підтримували опришків, вступали до їхніх лав та, за однією з версій, поховали і довго доглядали могилу дружини ватага.
У другій половині ХVІІІ ст. у Ясіня переселяють сім’ї німецьких колоністів, які отримують від держави кращі землі, державні позики для ведення господарства. Відомо, що перші поселенці прибули з с. Ротевейзе. В одному з листів місцевих переселенців, який може бути датованим кінцем ХVІІІ –початком ХІХ ст., описується місце, куди переселено сім’ю. Лист називає село Ясіня великим, яке складається з малих сіл: Звідовец, Корош, Мезо, Стебні, Ясіня та одне слово – не зрозуміле (затерте), видно букви «L» і «D». Надалі зустрічаємо наступні назви у такому вигляді: «Корош = Мезо» (1765 р.) «Звідовез» (1785 р.) «Ясінь а … .» (17 … .?), «Стебні» (1785 р.), «Зімеж».
Стосовно заселення німецьких колоністів, ретельніше дослідження привело до того, що віднайдено документ (лист з церковної книги, датований 1765 роком), де угорська назва Ясіня Керешмезо розбита на дві частини Кереш = Мезо. З угорської це «коло» (круг) і «поле». Можна стверджувати, що в ХVІ – ХVІІ ст. одночасно на сучасній території селища Ясіня існували маленькі хуторки з назвами: Кереш, Мезо, Зімеж, Стебні, Свидовець, Ясіня.
У той час активно простежується «козацький слід» в історії селища. До легенд та знайденої козацької люльки долучилися також дослідження українських та зарубіжних істориків і документовані свідчення. Зараз ми знаємо, що наприкінці ХVІІІ ст. козаків розселяють вздовж річки Тиса, яка ніби ножем (Кийш) розрізає (визначає) кордон двох імперій – Австрійської і Османської. Остаточно цей кордон буде встановлено у 1814 році.
На початку ХІХ ст. у селі починають діяти церковно-парафіяльні школи. Судячи з документа про дарування землі (1800 р.), навчання в них велося церковно-слов’янською мовою, з використанням латинської графіки (українські букви записували латинськими). Такий спосіб письма зустрічаємо навіть у листах з фронтів Першої світової війни. В 1800 році в селі поселяється сім’я єврея Мармороша, який започаткував єврейську громаду в Ясінях. Цікаво, що центр села знаходився біля Струківської церкви, а основне «ділове життя» відбувалося на «граблі». Сама «грабля» зруйнована під час Першої світової війни. Це були у цікавий спосіб закріплені дерева, які виловлювали спущені ризами ліс, який витягували із води коні. Тут формувалися дараби і сюди поверталися з грошима мужні, сміливі бокораші.
«Весна Європи» – революція 1848-1849 рр. зачепила і Ясіня. На жаль, були спалені церкви. Люди вимагали зменшення податків та наділення землею. У червні 1849 року каральний загін жорстоко розправився з повстанцями, після чого у краї виникла холера. У середині ХІХ ст. в населеному пункті проживало 2778 осіб. За переписом 1900 року населення Ясіня складало 3454 осіб, з них 1439 були зайняті у сільському господарстві, 219 – у ремісничому виробництві, 150 – у торгівлі, 255 були робітниками-поденниками, 158 – слугами, 330 – ходили на сезонні заробітки.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Ясінях регулюють русла річок і притоків, вдосконалюють дорогу, будують залізницю (завершена у 1896 році). Це була величезна державна програма модернізації імперії, яка сприяла покращенню ділової активності, збільшенню обсягів вивозу деревини.
Під час Першої світової війни до Австро-Угорського війська закликали майже 300 місцевих жителів. Двічі на території селища побували російські війська, за симпатії до яких було засуджено до страти понад 80 осіб. Війна призвела до розпаду трьох великих імперій: Російської, Османської та Австро-Угорської. У цей час у селі відбулися події, які є «золотою сторінкою» історії краю. Ясінянці гордяться тим, що, на жаль, на дуже нетривалий період (для історії це просто мить), на карті Європи поряд з «новими» столицями – Прагою, Будапештом, Бухарестом, Белградом, Таліном, Хелсінкі, Києвом появилося і … Ясіня. Проголошення й існування Гуцульської республіки – важливий етап українського державотворення і він чекає ще свого дослідника. Найкраще вивчив це питання академік НАНУ Микола Мушинка.
Листопадова революція в Австро-Угорщині (1918 р.) призвела до повалення монархії. Ці події стали початком проголошення Гуцульської республіки. Саме Ясіня стало її столицею. 8 листопада в центрі селища зібралося багатотисячне віче, на якому оголосили про створення Української Народної ради. За вибором людей її очолив офіцер-фронтовик Степан Клочурак. Рада підтримувала зв’язкок з урядом ЗУНР, в якому створили «Секцію пропаганди для угро-русинів», котра мала постачати на Закарпаття українську літературу та підручники для шкіл. У грудні 1918 року до нашого села відправили наспіх сформовану військову частину для відновлення кордону уже Угорщини.
2 січня 1919 року в Станіславі відбулося урочисте засідання Народної Ради Західної України, де проголосили об’єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною. До об’єднання українських земель долучився і голос ясінянців, від імені яких виступив Президент Гуцульської республіки С. Клочурак. 8 січня урочисто проголосили утворення Гуцульської республіки, а вже 13 січня 1919 року військо під командуванням С. Клочурака вирушило на захід. Швидко було визволено Рахівщину. До війська долучалися добровольці з Галичини та місцеві мешканці. Міжнародні обставини та поразка в Сигітській коморі не дали закріпитися молодій державі, але в пам’яті українців збережеться ця яскрава сторінка українського державотворення.
За Сен-Жерменським мирним договором (1919 р.) Закарпаття увійшло до складу Чехо-Словаччини. У той час Ясіня розвивається як прикордонне містечко. Активізовується торгівля, діють великі митні склади. Чеська влада дбає про розвиток шкільництва, надає позики на розвиток сільського господарства. У Ясінях з’являється міська школа (горожанка) та школа, де вчили різьбі та столярному мистецтву. Вироби ясінянців ще і тепер можна зустріти в Європі.
Політичні події 1938 року, розпад Чехо-Словаччини сприяли відродженню прагнень до волі часів Гуцульської республіки. Ясінянці активно підтримували діяльність уряду Карпатської України. С.Клочурака призначено Міністром господарства, а потім Міністром військових справ. Ясінянець Д. Климпуш був командантом «Карпатської Січі».
17 березня 1939 року в Ясіня ввійшли угорські війська. Встановлено угорсько-польський, а потім угорсько-радянський кордон, який у пошуках кращої долі, нелегально перетнули десятки ясінянців.
Велика, страшна Друга світова війна завдала непоправної шкоди населеному пункту: загинуло тисячі місцевих мешканців, знищено єврейську громаду, зазнала руйнувань інфраструктура. Радянські війська, які ввійшли до селища 28 вересня 1944 р., через польові військові комісаріати закликали до війська сотні ясінянців. Велика частина з них загинула в країнах Європи.
Ясіня, як і все Закарпаття, увійшло до складу Радянського Союзу. Відбувався процес радянізації суспільства, силою зброї та репресіями долався національно-визвольний рух. У людей забирали землі, реманент, худобу та створили колгоспи. Створені після війни Ліспромгосп та Лісгосп об’єднують у лісокомбінат «Радянські Карпати». З 1975 року починає діяти фабрика штучного хутра, збудовано школу на 820 учнівських місць.
З проголошенням незалежності України у селищі відбулися серйозні зміни: колгосп імені О.Борканюка реорганізовано в агроекофірму «Гірська», здійснено земельну реформу, приватизовано підприємства, поступово формується нова культура торгівлі, активно розвивається туризм. ХХІ століття докорінно змінило світ, не змінилися лише ясінянці. Це – ті самі люди, які змінювали русла річок, будували дороги і залізниці, мужньо боронили рідну землю від загарбників та добре виховували своїх дітей.
Бийло МЕРКЛО, історик, вчитель історії та предмету „Захист Вітчизни” Ясінянської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2.

Освіта на Рахівщині за Чехословаччини

Чехословаччина, органи влади Підкарпатської Русі (Закарпаття) отримали тяжку спадщину на ниві освіти від колишньої Австро-Угорщини. Політика угорських правителів у цій галузі призвела до того, що у 1918 році, з десятка народних шкіл на території Рахівщини, не було жодної з рідною мовою навчання. Їхнє матеріальне забезпечення було вкрай незадовільним. Тому цій проблемі приділялася значна увага.
Згідно з переписом, у 1930 році в Рахівській окрузі діяли 42 школи, в яких було організовано навчання дітей не менше як у 190 класах. Приблизно стільки ж було вчителів і могла бути ще певна кількість їхніх помічників, як це було прийнято за Чехословаччини, але статистика на це не вказує. Не вказує вона і кількість дітей, які навчалися, тільки зазначено, що кількість класів відповідає кількості вчителів.
Чотири школи були горожанськими, тобто неповними середніми – це в Ясінях, Рахові, Великому Бичкові і Солотвині, яке до початку 60-х років ХХ ст. територіально відносилося до Рахівщини. У Ясінях, Рахові й Великому Бичкові ці школи були змішані, адже мали русинські (українські) і чеські відділення з однаковою кількістю класів, а у Солотвині – тільки з чеською мовою навчання. У Великому Бичкові горожанка була семикласна, в Ясінях і Рахові – чотирикласні, а у Солотвині – трикласна.
Із 42 народних шкіл з русинською мовою навчання було тільки 22, в яких нараховувалося 69 класів, тобто в межах 36% від їхньої загальної кількості. Із цього виходить, що приблизно у межах половини русинських школоповинних дітей на той час не було залучено до навчання. У Великому Бичкові народна школа було шестикласною, у Рахові, Ясінях, Богдані, Квасах, Требушанах (Діловому), Верхній Апші (Верхньому Водяному), Лузі – п’ятикласні, у Кобилецькій Поляні і Косівській Поляні – чотирикласні, а у Білині – двокласна. Такі школи діяли і в деяких тодішніх присілках, зокрема, у Малому Бичкові – п’ятикласна, у Берлебаши (Костилівці), Новоселиці, Лазах, Вовчому, Апшиці (Водиці) – двокласні, а у Павлику, Сітному і Тростянці – однокласні. У згаданих школах мовою навчання була русинська, але окремі вчителі – родом з України, котрі емігрували у результаті революційних подій 1917-1920 років, на свій страх і ризик навчали дітей українською. Як свідчили старожили, таке мало місце у Рахові, Ясінях, Квасах та деяких інших населених пунктах. Слід згадати ще й про Ясінянську державну спеціалізовану школу з деревообробки з постійною виставкою виробів гуцульських народних промислів. Там навчалися діти з усієї Підкарпатської Русі (Закарпаття) і серед її випускників були такі, які у майбутньому стали заслуженими діячами мистецтв України, зокрема скульптор В. І. Свида та різьб’яр Н. І. Тулайдан.
У 12 чеських школах, де нараховувалося 40 класів, де навчалися діти цієї національності. У Великому Бичкові і Малій Солотвині діяли народні шестикласні школи, у Рахові, Солотвині – п’ятикласні, у Ясінях – чотирикласна, у Требушанах і Кобилецькій Поляні – трикласні, у Лузі й Середній Апші – двокласні, у Богдані, Квасах – однокласні, у Білій Церкві й присілку Лазещина – двокласні. Наявність у Лазещині й Білій Церкві шкіл з чеською мовою навчання можна пояснити лише тим, що на чехословацько-польському і чехословацько-румунському кордонах діяли митниці, працівниками яких були чехи або словаки.
У п’ятикласній школі Малої Солотвини вчилися діти угорської національності. В 15 класах трьох навчальних закладів діти навчалися румунською. Так, у Солотвині працювала шестикласна, у Середній Апші – п’ятикласна, а в Білій Церкві – чотирикласна школи. У Рахові, в присілку Ціпцерай (Спішаки), діяла школа з німецькою мовою навчання, але чехословацька статистика тут про кількість класів та вчителів не згадує. В усіх національних школах проводилися уроки чеської, на що результати перепису теж не вказують.
Але окремі класні приміщення, а де-інде цілі русинські школи, знаходилися в непридатному стані. Не було в потрібній кількості вчителів, підручників, шкільного обладнання, книг для позакласного читання. На одного учня припадало лише 0,78 м2 навчальної шкільної площі, тоді як у Чехії – 1,78 м2. Багато шкіл, класних кімнат не відповідали санітарно-гігієнічним вимогам. Все це негативно позначалося на засвоєнні державної програми.
Недоліком народної освіти 20-х років було й те, що діти щоденно навчалися всього 6 років (з 6 до 12), а з 13 до 15 відвідували так звані «повторні класи», де заняття відбувалися з листопада до березня два рази на тиждень і то не всюди. Як рівень навчального процесу, так і відвідування занять були незадовільними.
На зламі 20-30-х років у Чехословаччині була здійснена шкільна реформа – введено 8-річне обов’язкове навчання і удосконалено навчальні плани. Це торкнулося і Рахівщини, адже учні шкільного віку, котрі навчалися в попередніх класах, мали змогу здобути 8-річну освіту. Це стосувалося, в першу чергу, шкіл великих населених пунктів, таких як Рахів, Великий Бичків, Ясіня, Солотвино, Кваси, Требушани, Верхня Апша, Косівська Поляна, Кобилецька Поляна, Богдан та деяких інших. У Росішці й тодішніх присілках Чорна Тиса, Стебний, Репегів, Луги, Розтоки, Вільховатий, Хмелево, Банський, Березів, Тьовшак та ін. відкривалися одно-двокласні школи. У старших класах почали вводити години фізики, господарства, домоведення для дівчат і т. д.
Але і у 30-х роках школи гірської Рахівської округи мали багато проблем. Не вистачало вчителів, підручників, особливо, шкільних приміщень, адже значна частина шкіл функціонувала в звичайних селянських хатах. Тільки у Рахові, Великому Бичкові, Богдані, Хмелевому, Новоселиці й Стебному побудували типові школи. На Рахівщині не було відкрито жодної гімназії. Незважаючи на це, охоплення школоповинних дітей навчанням поліпшувалося. Так, якщо в середині 20-х років заняття відвідувало до 30%, то в 1938 році різними формами навчання було охоплено до 80%.
Микола ТКАЧ,
історик.

50 років тому відбулася прем’єра фільму “Тіні забутих предків”

4 вересня у кінопалаці “Україна” відбувся прем’єрний показ українського художнього фільму “Тіні забутих предків” режисера Сергія Параджанова.

Shadows_of_Forgotten_Ancestors

1653

  Фільм був знятий у Карпатах, а саме на околицях села Криворівня Верховинського р-н Івано-Франківської області, нині хатину у якій відбувалися зйомки перетворили на музей, котрий усі охочі можуть відвідати. Як відомо, саме у Карпатах  Михайло Коцюбинський і написав свою одноіменну  повість. Робота над фільмом тривала рік, згодом про цей прожитий у Карпатах рік Параджанов скаже: “Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності”.

05630378

 

Слово про Марка БАРАБОЛЮ заслужено повертається до життя

У наш час усе більше імен призабутих митців повертається у стрій, їхня творчість приносить свіжий струмінь у духовний набуток нашого краю. Серед них – і постать Марка БАРАБОЛІ.
Марко Бараболя – одна з найбільш своєрідних постатей у літературному процесі Закарпаття. Без нього годі уявити в усій повноті розвиток письменства на західноукраїнських землях, сутність рис культурного і суспільного життя краю 20-х – першої половини 40-х років ХХ ст. Ім’я гумориста-сатирика було на той час справді популярним. Правда, післявоєнному поколінню читачів художній набуток письменника був майже недоступний. Лише старші віком захоплено згадували (а то й цитували з пам’яті) його дотепні твори, розгублені на сторінках дорадянської преси. А збірочки Марка Бараболі, видані за кордоном, («З-під їдкого пера» (Прага, 1941) і «Тутешняцька губернія» (Братислава – Пряшів, 1970), до наших співвітчизників майже не доходили. Опубліковані добірки творів – в антології «На Верховині» (Ужгород,1984) та «Проект автономії» (Ужгород, 1991), – хоч і були скупими, будили інтерес до призабутого письменника.

Доля доробку Марка Бараболі – драматична: твори розгублені на сторінках періодичних видань, а частина безповоротно зникла. Тяжкою була й особиста доля талановитого письменника.
Марко Бараболя – псевдонім, під яким увійшов у літературу І. Ф. Рознійчук. Вибір цього національно-колоритного літературного імені зумовлений гумористичною установкою: Марко – від казкової української стихії, а Бараболя – від найпоширенішого овочу в Карпатах, у т. ч. й на Гуцульщині, що вважається майже основним хлібом (певно, і похідне за аналогією з гоголівським Бульбою, про що сатирик згадує в одному із творів).
Народився М. Бараболя 30 квітня 1910 року, в гірському селі Трибушани (нині Ділове) на Рахівщині. Батько – лісоруб, мати ж поралася по господарству, на розкиданих схилами смужках землі. У багатодітній трудовій родині (шестеро дітей, з яких Іван – найстарший). Хлопець ріс жвавим, допитливим, охочим до науки, тому після закінчення чотирьох класів народної школи його віддали на навчання в Ясінянську горожанку (1920-1924). Як згадувала його однокласниця Василина Божук, «Іван був ростом найменший із учнів, виявляв особливі нахили до вивчення шкільних дисциплін, кохався у літературі, любив декламації, був найздібнішим математиком класу. Всіх дивувало: скромний, завжди серйозний, любив фіглі-жарти”.
Пізніше продовжив навчання в торговій академії (училищі) в Ужгороді (1924-1926) та Мукачеві (1926-1928). П’ять років працював у книгарнях Ужгорода (1928-1931) та Хуста (1931-1932), два роки – у страховій касі робітників у Хусті (1932-1934). Та усе дужче вабила його педагогічна робота. З квітня 1934 року І. Рознійчук учителює в селах Закарпаття: спочатку – в Шандорові (нині Олександрівка Хустського району); потім – на Рахівщині: в присілках Ясіня (Плитоватому, Зимірі, Лазещині), а, закріпивши улюблений фах складанням у 1936 р. екзамену на вчительську зрілість, – у с. Вишня Апша (нині Верхнє Водяне). Працює він і діловодом шкільного інспекторату в Рахові (1936-1937), а там знову коловорот переміщень: Лазещина (1937-1938), Богдан-Луги (1938-1939), шкільний інспекторат у Рахові, Лазещині та с. Лисичеве на Іршавщині (1941-1943).
На завершальному етапі війни (13 червня 1943 р.) І. Рознійчука забрали до угорської армії, у складі якої з піхотним полком відправили на східний фронт. На території Румунії патріотично налаштований учитель переходить на бік Червоної армії, де працює перекладачем (справжньою знахідкою для командування було те, що Іван Федорович знав російську, чеську, словацьку, угорську та німецьку мови).
Побутували різні версії щодо останніх днів життя І. Рознійчука. Досить активно і тривалий час ширилися чутки, ніби він живе в Югославії і друкує твори під чужим прізвищем. Називали й дальші місця, приголомшуючи політиканів, які заважали повернутися до життя творам письменника.
Майже 50 літ дальша доля Марка Бараболі залишалася невідомою. У наш час із наглухо замкнутих раніше архівних фондів роздобуто матеріали військовополоненого І. Рознійчука. Вони уточнюють обставини і місце його перебування: табір військовополонених у Новоросійську, звідки він, захво- рівши ще в угорській армії на мокрий плеврит, гостру форму малярії та анемію, що розвинулися в туберкульоз легенів, потрапляє у військовий евакогоспіталь, розміщений у станиці Пашковській Краснодарського краю, де і помер 27 липня 1945 року. Йому було лише 35 літ…
Тематика творів Марка Бараболі не така й широка, та життєво й естетично значима. Вона, як і проблематика, зумовлена суспільно-громадськими, культурними та політичними питаннями тодішнього життя. Зате в його полі зору – різні соціальні та професійні сфери: літератори, журналісти, чиновники, політикани, вчені. Широка й амплітуда жанрових рис творів – гумореска, фейлетон, особливо актуальними є сатиричні елементи (іронія, сарказм, пародія). Автор успішно залучає форми драматично-комедійної сатири, послання, листів, що засвідчує його зв’язок з літературними традиціями. Усе це загострює соціально-викривальний потенціал творів, заряд їх полонізму.
Наскрізним у творчості Марка Бараболі є соціальне насичення. Так, крім фейлетонів, у яких основними є соціально-політичні проблеми тодішнього життя на Закарпатті (соціальна і політична безправність, зубожіння, колоніальне становище, національне поневолення, удушення натиском денаціоналізації тощо), в багатьох гуморесках і фейлетонах «розсіяні», наче між іншим, інтонації, деталі соціального змісту, що посилює їх викривальну гостроту, історизм. Крім тяжкого матеріального ста- новища селян, твори письменника передають затурканість, заляканість, темноту, внутрішню спустошеність особи, культурологічні проблеми.
Найзначимішими в художньому синтезі дійсності є твори М. Бараболі «Продукція язиков», «Гальо! Гальо! Радіо Кошіце!», «Проект автономії». Кожна з цих сатир за формою різна, хоч пафос і стиль ріднить їх: це не просто осуд, а гнівна нвектива проти людської і суспільної несправедвивості, черствості, деспотизму, тьми. Характеризуючи основний ідейний сенс літературного набутку Марка Бараболі, лауреат Шевченківської премії О. Мишанич слушно підкреслює, що сатирик «висміяв вади суспільного життя на Закарпатті часів панування Чехословаччини і критикував ренегатство місцевої інтелігенції, антинародну діяльність партій, колоніальну політику уряду тощо». Згадаймо твір «Продукція язиков» – нищівну сатиру на вирішення верховодами мовного питання для закарпатоукраїнського населення.
Насаджуючи політику денаціоналізації і заохочуючи мовну гризню у краї, уряд всіляко зволікав із розв’язанням мовної проблеми. За здійсненими акціями (офіційні ухвали високих інстанцій 1925-1932 років, рішення Академії наук Чехословаччини 1921 року про те, що на Закарпатті проживає більше українців, знов і знов ревізується), все ж не визнавалося, що тут живуть справжні українці і що потребам духовного розвитку відповідає їх рідна українська мова.
В основі твору – засідання комісії Міністерства шкіл, де дебатували питання, якою мовою навчати дітей у школах Закарпаття. Після її відкриття ідеологом чеських правителів, що закликав визначити, «які язік мусі міт» Підкарпатський край, виступило з півтора десятка представників політичних партій, напрямів, угрупувань. Уже за майстерно індивідуалізованою мовою делегатів і з тону їхніх виступів відчулося, що всі вони неприязно ставляться до закарпатоукраїнців, їх історії, проблем, і кожен, виходячи зі своїх позицій нав’язує мову. Автор дотепно висміяв і чехізаторів, і місцевих русофілів, і «автохтонів», і угорців.
У фейлетоні зачеплено й питання автономії Закарпаття. Іронічно у сатирі «Проект автономії» (1935) оповідач від імені, так би мовити, «Партії вдоволених автохтонів» пропонує власний проект автономії. Підкарпатську Русь (тоді офіційна назва Закарпаття) іменує «Тетушняцькою губернією». Вона «має бути обгороджена зі всіх боків дерев’яним плотом, висоту якого встановить автономна управа краю. З одного боку – вхід (брама), а на ній напис на семи мовах «Вітаємо вас!», а під ним у дужках: «Шановних гостей проситься собі пригадати, чи не забули чого вдома». Іронією над долею закарпатців звучать обов’язки і права: «Громадяни мають право: а) курити і плювати на землю; б) думати про страшний суд, пекельні муки; в) брати участь у публічному житті на весіллях, хрестинах і похоронах».
Сатира «Проект автономії», як і «Гальо! Гальо! Радіо Кошіце!», а також гуморески пізнішого періоду «Весна» (1943) та «Свиня африканська» (1943) свідчать, що творчість Марка Бараболі розвивалася за висхідною як в ідейній націленості, так і в художній винахідливості. Його твори органічно вписані в контекст того часу. Вони допомагають краще зрозуміти складну історичну долю тієї гілки українського народу, яка на Захід від Карпат упродовж тисячоліття перебувала під іноземним владарюванням, зазнаючи всю силу соціального, національного і духовного гніту, зокрема дозволяють глибше усвідомити суспільно-психологічні та моральні тенденції останніх десятиліть, що передували возз’єднанню з матір’ю Україною.
Відрадно, що своєрідне художнє слово закарпатського письменника-сатирика, відкриваючись новим поколінням читачів, заслужено повертається до життя, до повнокровного громадянства.
Микола ТКАЧ.

До історії музею владики Івана Маргітича у Рахові

З волі Божої понад 1000 років тому український народ став народом Господа Бога. Першою – віточка цього народу на Закарпатті прийняла християнство у складі Великоморавської держави зусиллями святих рівно- апостольських братів Кирила і Мефодія 865 р. н. е., а потім прикладом і молитвами святої княгині Ольги та зусиллями святого князя Володимира Великого охрестилася і вся могутня держава Київська Русь 988 р. н. е.
Послідовник Володимира Великого князь Ярослав Мудрий, виконуючи Божі заповіді й установи, утвердив християнську віру в цілій державі та підняв її авторитет у світі так високо, що інші правителі уважали за честь мати не тільки дипломатичні стосунки з Київським двором, але і родичатися з ним. Однак сини Ярослава Мудрого порушили його заповіти жити в єдності, злагоді та мирі, перестали виконувати заповіді та установи Божі, братовбивчими роздорами-війнами ослабили народ і державу, розділивши її на удільні князівства, не спроможні протистояти зовнішнім загрозам. Так і завели народ та територію колись єдиної могутньої держави під різні іноземні панування сильніших та спритних сусідів.
Стогнучому під різними займанцями християнському українському народові Бог теж посилав в різний час „Мойсеїв”, як то: Т. Шевченко, А. Шептицький, Й. Сліпий, В. Липківський, М. Скрипник, когорту єпископів і священиків катакомбних УГКЦ (на Закарпатті – О. Духнович, А. Волошин, Т. Ромжа, О. Хіра) та Мукачівської греко-католицької єпархії. Серед останніх на сторожі духовної і національної ідентичності переважаючої більшості населення краю – закарпатських русинів-українців у другій половині 20 ст. став владика І. Маргітич (народився 4 лютого 1921 р. у с. Велика Чингава Севлюшського округу, нині – с. Боржавське Виноградівського району). Апостольський Престол після легалізації ГКЦ призначив його Синкелом для вірників української ідентичності на Закарпатті (від 1993 р. і до смерті у 2003 р.). Життя та діяльність цього відданого божого священика і єпископа тісно пов’язане із Раховом, куди його направив Блаженний священномученик Т. Ромжа у жовтні 1946 р., після відмінного закінчення Ужгородської духовної семінарії та пресвітерських свячень 18.08.1946 р.
І. Маргітич міг сподіватися, що його тут чекає, адже із Успенського храму, до якого його напривили, радянська влада уже ув’язнила двох священиків, внаслідок чого громада була залякана і зменшена. Та добре підготовлений мужній молодий духовний наставник, сповнений гуманізму та любові, жертовним служінням за короткий час вселив віру і надію в серцях вірян так, що громада скоро духовно зміцніла, чисельно зросла в умовах репресій ГКЦ.
Духовний засів молодого священика скоро приніс рясні плоди в катакомбній церкві, бо багато утверджених ним вірників не піддалися переходу на підтримувану владою іншу конфесію, а, подібно до християн перших століть, мужньо вистояли протягом понад 40 років в незручних, але безпечних умовах таємного богослужіння. Насильно видворений радянською владою з Рахова 10 лютого 1949 р. священик Іван Маргітич додав їм ще більшої відваги власним героїчним визнанням віри, радше прийнявши страждання у тюрмах ГУЛАГу (там томився протягом 1951-1955 рр.), аніж зраду Христа та його Церкви.
Повернувшись із ув’язнення, о. Іван уже через місяць таємно навідався до прихожан у Рахові, і вже не залишав їх, поряд з іншими священиками, періодично приїжджаючи до них впродовж десятиліть неволі на таємні богослужіння по домашніх церквах. А рахів’яни не раз таємно добиралися до Боржавського на богослужіння у о. І. Маргітича, долаючи пішки немалий відрізок шляху, уміло замітаючи сліди від очей нишпорок «безпеки».
Ставши єпископом катакомбної церкви (1987 р.), Іван Маргітич удесятерив зусилля разом із єпископами Галичини, намагаючись легалізувати ГКЦ у Радянському Союзі, що й відбулося в листопаді 1989 р. Організовані владикою вірники Рахова домоглися у влади повернення Успенського храму уже в 1990 р. та фари в 1992 р., чим заклали основу для відродження громад ГКЦ у районі та й за його межами.
Через велику любов до «народного єпископа», віряни часто запрошували його до Рахова. А любов до них вела його сюди із далекого Боржавського, де проживав, щонайменше три рази кожного року на Архієрейське Богослужіння. Останню Архієрейську літургію в Рахові І. Маргітич відслужив 28 серпня 2003 р., на храмове свято Успіння Пресвятої Богородиці, а через тиждень (07.09. 2003 р.) помер в опінії святості під час Архієрейської літургії у с. Пилипець Міжгірського району, на 83-му році життя.
Без постаті владики І. Маргітича важко уявити виживання цієї церкви у катакомбах 20-го століття та її відродження після легалізації. Завдячуючи Богові, що дав ласку вчитися у цього Велетня Духу в підпільній семінарії та багато років співпрацювати з ним у Христовому винограднику його колишньої парафії в Рахові, автор цих рядків, готуючись із громадою до 20-ліття легалізації ГКЦ, запропонував відкрити кімнату-музей владики Івана Маргітича в приміщенні церковного будинку (фари) по вул. Шевченка, 120 (із нього його виселила радянська влада у 1947 р., відібравши для потреб та репресивних заходів НКВД).
Громада активно підтримала цю ініціативу та оформила її рішенням протоколу № 5 засідання кураторії та церковної ради Успенської громади від 15.08.2010 р., домігшися перед цим рішення сесії Рахівської міської ради № 963 від 23 липня 2010 р. з цього питання. Після відповідного ремонту кімнати в ній розмістили зібрані Рахівським філіалом Інституту історії Церкви МГКЄ ім. Преосвященного владики Івана Маргітича (заснований Декретом №396і/09 владики Мілана Шашика 25 вересня 2009 р. за клопотанням №56 від 09.08. 2009 р.) музейні експонати: предмети побуту і архівні матеріали з особистого архіву та особисті речі владики, його листи до влади про легалізацію ГКЦ, церковні та державні відзнаки, світлини різних періодів життя й діяльності, його переписку із Апостольським Престолом і єпископатом сусідніх єпархій.
З часу відкриття музей, що працює на громадських засадах, відвідало немало поважних людей, яких приємно здивувало і збагатило побачене та прочитане тут. В музеї проходять екскурсії шкільної молоді та дорослих, його експозиції використовуються під час катехизації дітей. На його матеріалах підготовлено низку доповідей для різних наукових конференцій, курсові та дипломні роботи. На експонатах грунтовно базувалася і підготовка вечорів пам’яті владики Івана Маргітича у Рахові та Ужгороді (проводилися у 2013 р. з благословення Правлячого Архієрея МГКЄ Кир Мілана Шашика), на яких одноголосно прийнято Звернення до проводу МГКЄ про беатифікацію владики. Матеріали музею лягли також в основу наукових доповідей, заслуханих під час цих заходів.
В організації музею та пошуках експонатів автору цих рядків значну допомогу надали: родина Івана Маргітича, всі члени кураторії та церковної ради Рахівської Успенської громади та її вірники, голова міста Думин Я., Сурмачевський І., Плуток Ю., Шемота А., кандидат історичних наук Піпаш В., члени Інституту Історії Церкви Кравчук О., Кравчук М., Бокотей В., Бокотей С., а також Турок Я., Штефура Ю., Катеринюк Я., Шкуро О., Павлюк М., Костинчак Є., Данишак В., Мартин Є., Завадовська Т., Желізняк О., Чунтул М., Олашин М., Олашин О., Небола М., Папарига В., Федак А., Ворохта М., Ворохта І., Бендак Ю., Приступа В., Штефанюк П., Козурак А., Оринчак Й., Бариський В., Бариський І., Дряшкаба В., Мельничук А., Сенько Є., Бойчук М., Сидоряк М., Томашук О., Гурбель Р., Ерстенюк Ю., Манівчук Б., Ревкало В., Брана Л., Волощук В., Леле П., родини Летів, Морочилів, Камінських, Камошенкових, багатьох інших, та богослови Ворохта В. і Бурдюх Р.
Значну роботу щодо реставрації світлин, виготовлення фотостендів виконали Шелевер І. та Чайко С. Всім – велика Божа нагорода і подяка автора цих рядків, а також відвідувачів музею.
Василь НОСА,
ставров. прот., парох Успенського храму м. Рахів, член пресвітерської ради.

На Рахівщині у 1930 році діяли 8 лісних управ, 47 промислових, господарських та транспортних об’єктів

За переписом 1930 року, на Рахівщині за Чехословаччини, крім окружного державного заготівельного управління та восьми лісних управ (лісництв), діяло ще 47 промислових, господарських та транспортних об’єктів.
Найдавніше з промислових було добування солі у Солотвино. Солоні джерела і озера, ями та провалля у багатьох місцях слугують доказом солевидобутку в минулому. В стародавніх соляних шахтах знайдено римські монети ІІ-IV ст. н. р. Вони свідчать про торгівельні стосунки з римлянами. Але на добування солі у більш давніші часи вказує розташоване в урочищі Читатя городище ІХ-VI ст. до н. е., очевидно жителі якого так довго не змогли б тут прожити без солі. Але люди поблизу одного з найдивовижніших мінералів, який в давнину прирівнювався до золота і був валютою, через який часто велися війни, могли проживати із незапам’ятних часів. Документально підтверджено, що у 1778 році на місці добування солі заклали копальню «Крістіна», через 3 роки – «Вайтех», а у 1789 р. – «Мікулаш» («Мікловші») і «Кунгута» («Кунігунда»). Пізніше ще й інші, які постійно поглиблювалися і розширювалися. У 1930 році сіль добували на копальнях «Франтішек» («Ференц») і «Людвіг», у яких глибина від поверхні до дна досягала від 140 до 157 м.
У Кобилецькій Поляні з 1775 року працювало чавуноливарне, а з 1870 р. – металообробне підприємства, де виробляли лопати, кирки, цапіни, мотики та інші знаряддя праці. У селі працював деревообробний завод, зокрема, серед інших виробів тут будували на продажу дерев’яні будиночки в гуцульському стилі, які у розібраному вигляді перевозили спочатку вузькоколійкою, а далі – звичайною залізницею до Словаччини, Чехії та інших міст, які потім заново збирали.
З 1868 р. у Великому Бичкові почав діяти лісохімічний завод сухої дистиляції деревини «Клотильда», де з букової деревини виробляли спирт, метан, денатуратну олію, ацетон, ацетан, кетон, сирий оцет, оцтову кислоту, вапняковий октан, деревне вугілля, дьоготь, смоли, аміачну соду тощо. Недалеко від лісохімкомбінату, на цегельному заводі, випалювали цеглу. В Трибушанах (тепер Ділове) у другій половині ХVIII – на початку ХІХ століть діяла чавуноливарна мануфактура. Там до 1925 р. був скляний завод, де виробляли плоске і дуте скло, з 1930 р. – робили бочки.
У 1930 році на Рахівщині діяв лісосплавний комплекс, який у Богданській і Ясінянській долинах складався з 9 гатей, хоча загальна їхня кількість протягом лісосплаву за декілька століть становила до 20. Річкою Тисою кожної середи і суботи пливли бокори і дараби протягом 5-6 місяців щороку. Денна пропускна спроможність повноводної річки, наповнювана водами гатей, сягала від 100 до 150 плотів, і, ті, що допливали до Великого Бичкова, зупинялися на великій пристані (портоши). Тут їх формували у великі бокори протяжністю від 50 до 100 м, які називали «клондайками», і, окремі з них, керовані відважними бокорашам, пливли далі тижнями, а то й більше, аж до Сербії, де Тиса впадає в Дунай. І так десятки, а то й сотні тисяч кубометрів цінної деревини щорічно сплавляли водою для будівництва міст, заводів, фабрик, житлових будинків у Центральній і Південно-Східній Європі, що допомагало їм більш активно розвиватися.
В окрузі працювали 13 лісозаводів, 5 з яких були на території Богдана, у кожному населеному пункті діяли млини (статисти їх не вказали). У Рахові й Трибушанах були вапнякові кар’єри, у Ясінях добували нафту, у Рахові віднайшли залізний колчедан. У Квасах, на полонині Квасівський Менчул, працювала державна станція з переробки молока на сир. Рахів, Ясіня і Трибушани мали власні електростанції, хоча такі мали бути і на шахтах Солотвино та лісохімзаводі Великого Бичкова. Бензозаправні станції діяли у Рахові, Ясінях, Великому Бичкові та в Солотвино. У Рахові, з філіалом у Богдані, функціонувало господарське об’єднання, яке, в першу чергу, охоплювало полонини. Його працівники, серед іншого, закріплювали їх за населеними пунктами, визначали, де мають випасатися вівці, корови, бики та інша худоба, здійснювали догляд за високогірними пасовищами, станом доріг до них тощо.
На Рахівщині наприкінці 20-х років ХХ ст. було десять транспортних об’єктів. Мова тут, у першу чергу, про залізничні станції в Трибушанах, Рахові, Білині, Квасах, Ясінях, Зимірі й Берлибаші, яку теж під час перепису статисти забули вписати. Найважливішою з них була станція у Ясінях, де знаходилося депо з необхідним для ремонту паротягів і вагонів обладнанням. Там формувалися потяги за маршрутами: Ясіня – Сігет, Ясіня – Братислава, Ясіня – Прага, Ясіня – Львів, Ясіня – Чернівці та ін. Також у 1930 році діяло автобусне (омнібусне) сполучення між Раховом і Богданом з відповідними станціями.
Микола Ткач,
історик.
При написанні матеріалу використано таку літературу: Я. Достал „Підкарпатська Русь (Закарпаття періоду Чехословацької Республіки: 1919-1938 рр.)”; „Історія міст і сіл. Закарпатська область; „Подкарпатская Русь за годы 1919-1936”.